EN 

I am a soloist of the Zhytomyr Regional Philharmonic named after Sviatoslav Richter, a public figure, and a volunteer. I've been playing the bandura for 17 years. The bandura has no counterparts in the world it is a unique Ukrainian folk instrument. I play modern and folk songs, arrangements of various pieces, classical music, and other foreign works on the bandura. I have all my life been singing alot. When I entered the Zhytomyr Music School named after Viktor Kosenko, they recognized my talent because I initially joined as a student in a music school for pedagogical practice. Thanks to the Honored Artist of Ukraine Lyudmila Nesterchuk, I took up this instrument. She played, sang, and I wanted to do the same.
I have been volunteering for half of my life. When I started playing the bandura, I immediately started volunteering. It began when I was 14, joining the children's public organization "We Do Everything Ourselves" in Zhytomyr. Now it's a Ukrainian organization aimed at helping children with special needs, disabled children, mainly those affected by the war. We started by baking pies, organizing concerts, events, and eventually we progressed to charity balls organized in both Zhytomyr and other cities. Then events on the Maidan began, and I was one of the active participants who took part in the Kyiv Maidan. At that time, I was studying at the Kyiv National University of Culture and Arts. After all, it seemed I couldn't stay on the sidelines when the events in Donetsk, Crimea's occupation, and the invasion in Donetsk and Luhansk started. Then we began supporting those who stood on the Maidan.
Events unfolded very quickly. I came back here, dealing with displaced persons. At that time, we hoped it was temporary. These were the displaced from Donetsk and Luhansk. I traveled with concerts to their homes in Donetsk, Luhansk, and other cities. It started in 2014 and continues to this day.
The full-scale invasion of Russia into Ukraine was inevitable. It was clear. But we always prepare for the worst while hoping for the best. On February 24, 2022, like everyone else, I did not expect such a turn of events. I wished it would end quickly, even in Donetsk. But a full-scale war was started, and many friends, comrades-in-arms from the Maidan, those I met over the years of war, as I toured cities like Artemivsk (now Bakhmut), Sloviansk, Lysychansk, and others, which are now unfortunately either occupied or destroyed by the Russian army. Continuing my work, my favorite thing—my weapon—is my musical instrument, the bandura, with which I can loudly proclaim to the world that Ukraine needs support, that we are truly fighting against evil. The good always wins, as in fairy tales. I believe we will prevail.
On the eve, I celebrated my friend's birthday, and on the second night, when I came home, I told my mom that there probably wouldn't be a full-scale invasion: "Why are you watching the news—everything will be fine." I woke up, like everyone else in Ukraine, to explosions, calls from relatives and loved ones. There were also airstrikes in our city. I thought it would be a matter of a few days, but now all of Ukraine is in flames. That day was stressful for everyone in Ukraine, it seems. My internal self-defense kicked in. I was genuinely scared, but by the evening, it was clear that something had to be done, not to stay on the sidelines.
On the first day, we started volunteering. Everyone called and asked what to do. It seemed I had experience, and my friends did not. Unfortunately, our country's experience of war until 2022 was such that many forgot about the war in Donbas. For me, the war started in 2014. The experience of volunteering, self-organization, organizing people, helped. That's how the Zhytomyr volunteer headquarters was organized. We started making nets, collecting clothes, military equipment, and providing bulletproof vests for our volunteer.
My team consists of a husband and wife, Valentina Savitska, and the head of our team, Oleksandr Targonisky. The team is called 50+ because we've had more than 50 trips, actually over 100 trips to the East. Oleksandr Targonisky's bus (his call sign during the war is Grandpa Muller) is constantly filled with humanitarian aid, military equipment, and whatever the guys at the front need. I'm among them as their daughter. Sometimes they give me the call sign "Daughter." Our fourth passenger is the bandura. It's a joy, a piece of home for the guys. After the concert, they usually say they feel like they've been home, as if they were in their mom's arms. Sometimes, I sing to the guys and understand that I want to hug each of them and thank them, say even more kind words.
My last concert was for the guys who came for rotation. They went for advanced training at Shevchenko University. When I thought about the 25-year-old guy who cried throughout my entire concert, I wondered if I did enough for them today, if I told them enough. Because I want to tell each of them that the whole world, the entire Ukraine, stands behind them.
I have made many trips; I've visited 11 countries with concerts. Besides giving concerts to the guys, I've been to France, where in one hospital, a guy recognized me who was undergoing rehabilitation. In 2017, I played a concert for them in Avdiivka, in the industrial zone where there were intense battles. It was the 72nd Bila Tserkva Brigade. I realized that all these years of traveling were not in vain. He remembered and cried. But in reality, men rarely cry. They keep me in good spirits. I want to give them everything, and sometimes you wonder if it's enough.
I try to make my concerts as a form of therapy. The guys forget what peaceful, normal life is like. I understand that war is their profession, but we need to help them return to a healthy life in peaceful areas. We also work on the psychological preparation by giving concerts. Guys, come back soon. We need to revive our Ukrainian gene pool. Girls, have children. Raise them correctly, with love, gratitude. Teach them to be thankful, teach them to love this world, to love themselves first, and then they will love their surroundings.
To women, I wish them not to be afraid because the driving force is women. Our strong energy, our strong prayer, is our strength. Sometimes we are indeed stronger than men. We are the stable rear that can support the guys at the front. But we must not forget that there are also girls there at the frontier. Never stop. Always move foreward, believe in yourself, and understand that world not only relies on ours shoulders but also on the men's shoulders. And we can afford to relax.

UA

Я солістка Житомирської обласної філармонії імені Святослава Ріхтера, громадський діяч, волонтер. На бандурі граю вже 17 років. Музичний інструмент бандура, аналоги у світі якому немає ніде. Це суто український народний національний інструмент. На бандурі я граю і сучасні, і народні пісні, і обробки різних пісень, і класику, і інші іноземні твори теж. Так вийшло, що все життя я співаю. Коли я прийшла в Житомирське музичне училище імені Віктора Косенка, там в мені розгледіли напевно талант. Тому, що я прийшла туди як в музичну школу - студія педагогічної практики. Дякуючи заслуженій артистці України Людмилі Нестерчук,я взяла до рук цей інструмент. Тому, що вона заграла, заспівала. Я захотіла так само як вона.
Волонтерю я з пів свого життя. Як почала грати на бандурі, так одразу почала волонтерити. Почалося це в моїх 14 років, коли прийшла в дитячу громадську Житомирську організацію «Все робимо самі». Тепер це все українська організація, яка спрямована на допомогу діткам з особливими потребами, діти - інваліди, і в основному це діти сонця. Ми починали від того, що пекли пиріжки і робили концерти, заходи, і дійшли до благодійних балів, які організовували і в Житомирі та в інших містах. Потім почалися події на Майдані і я одна з тих активних учасників, хто брав участь саме на Київському майдані. На той момент навчалася в Київському національному університеті культури і мистецтва. Після того, як і всі здається, я не могла залишатися осторонь, коли почався Донбас, почалася окупація Криму, потім вторгнення на Донеччину на Луганщину. І потім почали підтримувати тих, з ким стояли на майдані.
Події розвивалися дуже швидко. Я поверталася сюди, тут займалася переселенцями. Тоді ми мали надію тимчасово. Це були переселенці з Донеччини та Луганщини. Їхала в їхні домівки на Донеччину, Луганщину з концертами до хлопців. Це почалося з 2014 року і не закінчується по цей день.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну було неминучим. Це було ясно. Але ми завжди готуємося до найгіршого, а маємо надію на краще. І 24 лютого 22-го року як і всі, я не очікувала такого розвитку подій. Хотілося б все-таки, щоб це швидше закінчилося ще на Донбасі. Та почалась повномасштабна війна, і багато вже друзів, військових побратимів ті, хто з Майдану, ще кого ти знаєш за роки війни, тому, що з концертами об'їхала і місто Артемівськ це зараз місто Бахмут, і Слов’янськ, і Лисичанськ, і інші міста, які зараз, на жаль, або окуповані, або знищені російською армією. І продовжуючи свою роботу, свою улюблену справу - моя зброя - це мій музичний інструмент бандура, яким я можу голосно заявити на весь світ про те, що Україні потрібна зброя, потрібна підтримка, і про те, що ми дійсно боремося зі злом. Добро завжди перемагає, як в казках. Я вірю в те, що ми переможемо.
В переддень я святкувала день народження свого друга і в другій ночі, коли я прийшла додому, я казала мамі, що напевно не буде ніякого повномасштабного вторгнення: “Навіщо ти дивишся ці новини - все буде добре”. Я прокинулася як і всі, здається, в Україні під вибухи, дзвінкі рідних і близьких. У нас в місті теж були прильоти. Я думала, що це буде декілька днів, але тепер вся Україна в огні. Цей день був стресовим абсолютно, як думаю, для більшості українців. Саме мій внутрішній самозахист спрацював. Мені реально було лячно, але до вечора вже було ясно, що треба щось робити, не залишатися осторонь.
В перший день ми почали волонтерити. Всі дзвонили і питали що робити. Ніби у мене є досвід, а в друзів немає. Досвід війни, на жаль, в нашій країні до 2022 року такий, що багато забули про війну на Донбасі теж. Для мене війна почалася ще в 2014 році. Допоміг досвід волонтерства, самоорганізації, організації навколо людей. Так організувався волонтерський штаб Житомира. Почали плести сітки, збирати одяг, військову амуніцію, віддавали свої волонтерські бронежилети.
Моя команда - це чоловік і дружина, Валентина Савицька і голова нашої команди Олександр Таргонський. Команда називається 50+ тому, що вже більше 50 поїздок, насправді вже більше 100 поїздок на Схід. Бус Олександра Таргоньського ( позивний на війні дід Мюллер) постійно забивається гуманітарною допомогою, військовою амуніцією і тим, що потребують хлопці на передовій. Я серед них як їхня дочка. Іноді вони мені самі дають позивний Доця. Наша четверта пасажирка це бандура. Це відрада, частинка дому для хлопців. Бо після концерту зазвичай говорять, що ніби побував вдома, ніби побував в маминих обіймах. Буває співаю хлопцям і розумію, що мені так хочеться кожного обійняти і подякувати, і сказати ще більше добрих слів.
Мій останній концерт я грала для хлопців, які прийшли на ротацію. Вони пішли на курси підвищення кваліфікації до університету Шевченка. І коли я подумала про те, що йому років 25 і він весь концерт мій проплакав - чи не замало я сьогодні зробила для них, чи не замало я їм сказала. Тому, що мені хочеться кожному з них сказати - що за ними стоїть весь світ, вся Україна.
Я маю багато поїздок, об‘їхала 11 країн, крім того, що грала концерти для хлопців. Я була у Франції, і в одному шпиталі мене впізнав хлопець, який лежить на реабілітації. В 2017 році я їм грала концерт в Авдіївці, в промисловій зоні, де були теж гарячі бої. Це була 72 Білоцерківська бригада. Я зрозуміла, що недарма я всі ці роки їздила. Він згадав і заплакав. Але насправді чоловіки рідко плачуть. Вони мене тримають в тонусі. Хочеться їм віддати все і думаєш чи не замало.
Свої концерти я намагаюся зробити як терапію. Хлопці забувають, що таке мирне, адекватне, нормальне життя. Я розумію, що це їхня професія, але ми маємо їм допомогти повернутися до здорового життя на мирних територіях. Ми також працюємо над психологічною підготовкою тим, що даємо концерти. Хлопці, скоріше повертайтеся. Нам потрібно відроджувати наш генофонд України. Дівчата народжуйте дітей. Виховуйте їх правильно, з любов‘ю, вдячністю, вчіть їх бути вдячними, вчіть їх любити цей світ, в першу чергу любити себе і тоді будеш любити своє оточення.
Жінкам хочу побажати не боятися - бо рушійна сила - це жінки. Наша сильна енергетика, наша сильна молитва - є міць. Ми дійсно є іноді міцнішими за чоловіків. Ми надійний тил, який може підтримати зараз хлопців на передовій. Та треба не забувати, що там є і дівчата. Ніколи не зупинятися. Завжди розвиватися, вірити в себе і розуміти те, що не тільки на наших плечах тримається світ, а тримається і на чоловічих. А ми можемо собі дозволяти розслабитися.

DK

Jeg er solist ved Zhytomyr Regional Philharmonic, opkaldt efter Sviatoslav Richter, en offentlig person og frivillig. Jeg har spillet bandura i 17 år. Bandura er et unikt ukrainsk folkemusikinstrument uden lige i denne verden. Jeg spiller moderne og folkesange, arrangementer af forskellige stykker, klassisk musik og andre udenlandske værker på bandura. Jeg har hele mit liv sunget meget. Da jeg trådte ind på Zhytomyr Musikskole opkaldt efter Viktor Kosenko, så de mit talent. Jeg kom oprindeligt som en studerende i en musikskole for det pædagogiske. Takket være Æreskunstner i Ukraine, Lyudmila Nesterchuk, tog jeg fat på dette instrument. Hun spillede og sang, jeg ville gøre det samme.
Jeg har været frivillig i halvdelen af mit liv. Da jeg begyndte at spille bandura, startede jeg straks som frivillig. Det begyndte, da jeg var 14 og sluttede mig til den offentlige børneorganisation "Vi Gør Alt Selv" i Zhytomyr. Nu er det en ukrainsk organisation, der sigter mod at hjælpe børn med særlige behov, handicappede børn, hovedsageligt dem, der er påvirket af krigen. Vi begyndte med at bage tærter, organisere koncerter, begivenheder, og avancerede til velgørenhedsarrangementer, der blev arrangeret både i Zhytomyr og andre byer. Så begyndte begivenhederne på Maidanpladsen, og jeg var en af de aktive deltagere, der deltog i Maidan i Kyiv. På det tidspunkt studerede jeg på Kyiv National University of Culture and Arts. Jeg syntes ikke jeg kunne blive på sidelinjen, da begivenhederne i Donetsk, Krims besættelse og invasionen i Donetsk og Luhansk begyndte. Så begyndte vi at støtte dem, der stod på Maidan.
Begivenhederne udviklede sig meget hurtigt. Jeg kom tilbage og beskæftigede mig med fordrevne personer. På det tidspunkt håbede vi, at det var midlertidigt. Det var de fordrevne fra Donetsk og Luhansk. Jeg laver koncerter i deres hjembyer i Donetsk, Luhansk og andre byer. Jeg begyndte i 2014 og gør det stadig den dag idag.
Den fuldstændige russiske invasion i Ukraine var uundgåelig. Det var klart. Vi forbereder os altid på det værste og håber på det bedste. Den 24. februar 2022, som alle andre, forventede jeg ikke en sådan udvikling af begivenheder. Jeg ønskede, at det ville ende hurtigt, selv i Donetsk. Men der startede en fuldskala krig, og mange venner, kammerater fra Maidan, dem jeg mødte i løbet af krigens år, mens jeg turnerede byer som Artemivsk (nu Bakhmut), Sloviansk, Lysychansk og andre, som desværre enten er besatte eller ødelagt af den russiske hær. Jeg fortsætter mit arbejde, min yndlings ting—mit våben—er mit musikinstrument, bandura. Jeg kan erklære højt ud i verden, at Ukraine har brug for støtte, at vi virkelig kæmper mod ondskab. Det gode vinder altid, som i eventyr. Jeg tror, vi vil sejre.
Atenen hvor jeg fejrede min vens fødselsdag, sagde jeg til min mor, at der sandsynligvis ikke ville være en fuldskala invasion: "Hvorfor ser du nyhederne—alt vil være godt." Men jeg vågnede op, som alle andre i Ukraine, til eksplosioner, opkald fra slægtninge og kære. Der var også luftangreb i vores by. Jeg troede, det ville være et spørgsmål om få dage, men nu er hele Ukraine i flammer. Den dag var stressende for alle i Ukraine. Min indre selvbeskyttelse trådte i kraft. Jeg var virkelig bange, men om aftenen stod det klart, at der skulle gøres noget, ikke forblive på sidelinjen. Jeg måtte handle
På den første dag begyndte vi som frivillige. Alle ringede og spurgte, hvad de skulle gøre. Jeg havde erfaring, og mine venner havde ikke. For mig begyndte krigen i 2014. Desværre var vores lands erfaring med krig indtil 2022 sådan, at mange glemte krigen i Donbas. Erfaringen med at være frivillig, selvorganisering, organisering af mennesker, hjalp. Sådan blev Zhytomyr frivillig-hovedkvarteret organiseret. Vi begyndte at lave net, samle tøj, militært udstyr og levere vores frivillige skudsikre veste.
Mit hold består af en mand og en kone, Valentina Savitska, og lederen af vores hold, Oleksandr Targonisky. Holdet kaldes 50+, fordi vi har haft mere end 50 ture, faktisk over 100 ture til Østen. Oleksandr Targoniskys bus (hans kaldenavn under krigen er Bedstefar Muller) er konstant fyldt med humanitær hjælp, militært udstyr og alt, hvad fyrene ved fronten har brug for. Jeg er med dem som deres datter. Nogle gange giver de mig kaldenavnet "Datter". Vores fjerde passager er bandura. Den spreder glæde, det virker hjemligt for fyrene. Efter koncerten siger de normalt, at de føler, at de har været hjemme, som om de har været i deres mors arme. Nogle gange synger jeg til fyrene og de forstår, at jeg gerne vil kramme hver af dem og takke dem, sige endnu flere venlige ord.
Min sidste koncert var for fyrene, der kom til rotation. De tog på avanceret træning på Shevchenko Universitet. Jeg tænker på den 25-årige fyr, der græd under hele min koncert. Så tænker jeg, om jeg gør nok for dem i dag, om jeg gav dem nok. Fordi jeg vil fortælle hver af dem, at hele verden, hele Ukraine, står bag dem.
Jeg rejser meget, jeg har besøgt 11 lande. Ud over at give koncerter til soldaterne har jeg haft koncert i Frankrig, hvor en fyr genkendte mig. Han var på rehabilitering. Han huskede en koncert I 2017 hvor jeg spillede for dem i Avdiivka. Det var i et industriområde, hvor der var intense kampe. Det var den 72. Bila Tserkva Brigade. Jeg indså, at alle disse års rejser ikke har været forgæves. Han huskede og græd. Men i virkeligheden græder mænd sjældent. De holder mig i godt humør. Jeg vil give dem alt, og nogle gange spekulerer jeg på, om det er nok.
Jeg forsøger at gøre mine koncerter til en form for terapi. Soldaterne glemmer, hvad fredeligt, normalt liv er. Jeg forstår, det krig er deres fag, men vi skal hjælpe dem med at vende tilbage til et sundt liv i fredelige områder. Vi arbejder også på den psykologiske forberedelse ved at give koncerter. Fyre, kom tilbage snart. Vi skal genoplive vores ukrainske genpulje. Piger, få børn. Giv dem en god opvækst, med kærlighed og taknemmelighed. Lær dem at være taknemmelige, lær dem at elske denne verden, at elske sig selv først, og så vil de elske deres omgivelser.
For kvinderne vil jeg ønske de ikke skal være bange, fordi drivkraften er kvinder. Vores stærke energi, vores stærke bøn, er vores styrke. Nogle gange er vi virkelig stærkere end mænd. Vi er en pålidelig bagtrop, der kan støtte soldaterne ved fronten. Men vi må ikke glemme, at der også er piger ved fronten. Stop aldrig. Fremad, tro på dig selv, og forstå, at verden ikke kun hviler på vores skuldre, men også på vore mænds skuldre. Og vi kan tillade os at slappe af.