EN 

I am the head of the cataloging department at the National Library of Ukraine named after Yaroslav the Wise. I have been working here for a very long time - since 1977 in various positions. Gradually, I advanced and became the department head.
Our cataloging department has never been an easy place to work. The job is already diverse - involving many processes and operations. We have a large team. However, over time, it has changed; it used to be larger. Currently, it has been reduced by half, but the workload has increased. Primarily, our team is young. The young ladies are mastering all these processes, which are all standardized. Everyone works according to norms, keeps daily logs, maintains work records, and submits monthly reports. My deputy and I process all of this and pass it on. Our department handles all printed and electronic publications. This includes the first copies of journals, books, and compilations of scientific works. We maintain an analog card catalog.
We process new arrivals and perform retro-cataloging from the library's collection, especially if they are not within in the electronic edition. We strive to keep up with the times; since 1995, we have had an electronic catalog. Innovations were introduced with the development of information technologies, making the electronic catalog very efficient. It's all such interesting work. We also have scientific and methodological work and research work. It is overseen by the chief librarians and heads of departments. Personally, I am involved in the systematization of documents on military topics. Recently, there have been many publications, articles from scientific collections, and, indeed, monographs. Now, diaries have appeared - firsthand accounts of our soldiers describing all the wartime events.
After the start of the war, we had downtime. We were not working - sitting at home, waiting for when we would return to our work. It was very difficult. We stood idle for four months. It was a serious challenge for us. When we returned, there were hugs, kisses; we couldn't be happier that we were working again. Starting from April 4, we will be serving users again. This is because during the war, we were not working for readers.
We have employees who left the country and waited to come back. Many returned, but some are still there. And they say it's tough, it's scary, they are waiting for victory, to return. But they don't feel the difficulty that we feel when we are in the middle of these events. We used to come to work under the roar of gunfire. In the first months, we were supposed to leave here - not to expose ourselves to danger.
It was a Thursday, the 24th; my curator called, told all the employees to stay home. And there was a roar of explosions and gunfire, it was terrible. We still didn't believe; we couldn't comprehend what could happen. We stayed home. And the next day, it was clear that we wouldn't return soon. I passed on to all our employees, especially the girls with little children, not to go out. Many left their apartments - they moved away. Many have parents living in villages. They moved to the regions and stayed there. Then I created a Viber group 'Colleagues,' and we started messaging each other. We wrote about any events and supported each other. Many employees live in Irpin, Bucha, Boyarka - they moved to wherever they could. Some stayed there; there was nowhere else to go, no communication, no light, no water. If there was signal, they wrote in Viber, we all read, supported them.
This was all until mid-March. Then they started to return, they began to communicate more. There were disruptions back then with goods, not to mention electricity and water, and everything else. Everyone adapted the best they could. And when it was too hard, they said: 'Think about those guys and the people from Mariupol, Kharkiv, Kramatorsk, who remained standing like that - without homes, without anything. How many were evacuated, how many were captured? And how many children? We have homes with water, but they still exist, here there is electricity, here there is warmth so we just work.
They talk about victory all the time - at what cost will this victory come.
The work was inspiring. All the girls, colleagues, wrote messages - they really wanted to return to work.
'Without hope, I will still hope, I will live! Go away, all gloomy thoughts!'
In Shevchenko, there is more: 'we will defeat the enemy.' Still, a woman must hope and believe. They say that a woman lives longer than a man because she has different perspectives - to raise children, then raise grandchildren, marry them off - these are probably the prospects that keep a woman a live longer than men. I sympathize with those women who were left with nothing, but I hope they will receive help from the state, from friends, from relatives. And we try to help civilians and soldiers. We collected funds for the hospital, purchased what they needed most. Well, that's how we help - in word and deed. So, one cannot give up. In any situation, one cannot show one's weakness. Because it will destroy a person from the inside.
Well, these are our brothers, our dear brothers, such Slavs, such Belarusians, such Russians. And now what? And now everyone curses them; now no one knows how, which words to call all this because we cannot comprehend it - why did they come here?! For what reason did they come here - do they need land, or do they need our toilets, or our refrigerators, or cameras, or what? Because they were amazed at how well we live. So, get up and work! Nevertheless, it changed us a lot - changed our attitude towards Russia itself. They used to show that they had technology, science, medicine, and we looked at all this and believed in it. It turns out that there is such a backwater there as it was. We went to Ryazan from Chernobyl, and they went to Moscow on weekends to buy boiled sausage - it remained the same. It turns out that only develop a center around Moscow. So, the way it was, the way it remains. We develop the whole of Ukraine. They have such envy: if it's bad for them, then it should be bad for us too. I think the worldview I voiced now is shared by all people. As they say in America, if someone is doing well, everything is working out for him - they strive for him, but these guys? - ruin us..

UA

Я завідувачка відділу каталогізування в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого. Працюю я тут дуже давно - з 1977 року на різних посадах. Так по трохи росла і стала завідувачкою.
В нас відділ каталогізування, який ніколи не був легким. Робота уже різнопланова - дуже багато процесів і операцій. У нас великий колектив. Правда з часом він змінювався, він був більшим. Зараз на половину зменшився, а роботи додалося. В основному в нас колектив молодіжний. Дівчата опановують всі ці процеси, що всі зав’язані на нормах. Кожен виробничий процес є нормованим. Всі працюють за нормами, ведуть щоденники, ведуть облік роботи, ведуть звіти щомісячні. Ми це з моєю замісницею все це опрацьовуємо, подаємо далі. Через наш відділ проходять всі друковані і електронні видання. Перші примірники журналі, книги, збірники наукових праць. Підтримаємо картковий каталог.
Опрацьовуємо нові надходження. І з фонду бібліотеки беремо книги і здійснюємо ретрокаталогізування, якщо вони в нас не відображені в електронному виданні. Намагаємося йти в ногу з часом: з 1995 маємо електронний каталог. Ввелися нововведення з розвитком інформаційних технологій, тому електронний каталог - це дуже швидко. Це все є така цікава робота виробнича. В нас є ще науково-методична робота і дослідницька робота. Нею опікуються головні бібліотекарі, завідуючі секторами. Я особисто займаюся систематизацією документів військової тематики. Останнім часом буже багато публікацій, статей з наукових збірників, ну і, власне, монографії. Тепер щоденники з’явилися - першоджерела наших воїнів, які описують оці всі воєнні події.
Після початку війни в нас були простої. Ми не працювали - дома сиділи і чекали, коли ми повернемося на свої робочі місця. Це дуже важко було. Чотири місяці простоїв. Це для нас такий був виклик серйозний. Коли ми повернулися, то обіймалися, цілувалися, не могли нарадуватися тим, що ми знову працюємо. З 4 квітня будемо обслуговувати знову користувачів. Тому що за період війни ми не працювали для читачів.
В нас є працівники, які виїхали і чекали. Багато повернулися, а деякі там ще знаходяться. І вони звідти кажуть, що важко, що страшно, що вони чекають перемоги, повернення. Але вони не відчувають отієї складності, яку відчуваєш знаходячись в середині цих подій. Ми під гуркіт отой приходили на роботу. Перші місяці ми мали звідси виходити - не піддавати себе небезпеці.
Це був четвер 24го мені зателефонувала куратор і сказала,що передайте працівникам, що ми залишаємося вдома. І цей був гуркіт, і було страхіття.
Ми ще не вірили, ми не могли збагнути, що таке може бути. Ми залишилися вдома. А наступного дня вже було зрозуміло, що ми не скоро повернемося.
Я всім передала нашим працівницям, особливо дівчаткам з маленьким дітками, щоб не виходили. Багато хто покинув свої квартири - виїхали. В багатьох є батьки, які проживають в селах. Вони виїхали в регіони, там позалишалися. Я тоді створила в Viber групу “Коліжанки” і ми почали переписуватися.
Будь-які події ми туди теж писали і підтримували одне одного.
У нас багато працівників живуть в Ірпіні,Бучі, Боярці - вони виїжджали куди могли. Деякі залишалися там,не було куди виїхати, не було зв’язку, не було в них світла, не було в них води.
Якщо зв’язок з’являвся, то писали в Viber, ми читали, підтримували їх.
Це було все ж до середини березня. Потім почали повертатися, почали більше спілкуватися. Перебої були тоді з продуктами, а про світло я вже не кажу, про тепло з водою, про це все. Всі люди пристосовувалися як могли і якщо було надто важко, то казали: “А ви подумайте про тих хлопців і про тих людей з Маріуполя, з Харкова, з Краматорська, які залишилися отак в чому стояли - без домівок, без нічого. Скількох вивезли, скільки полонених. А скільки діток. У нас є домівки з водою, але вона є, електрика є, тепло є. Працюємо.
Весь час кажуть про перемогу - якою ціною буде ця перемога.
Робота надихала. Всі дівчата коліжанки писали і в особисті писали повідомлення - дуже хочеться повернутися на роботу.
“Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!”
У Шевченка там ще далі, що “поб’ємо ворога”.
Все ж таки жінка має сподіватися і вірити. Кажуть, що жінка живе довше за чоловіка через те, що в неї дальні перспективи є - виростити дітей, потім підняти на ноги внуків, ще їх поженити, заміж повіддавати - оце мабуть жінку тримає, оці її перспективи. Я і тим жінкам співчуваю ще раз повторюю, які залишись без нічого, але ж я сподіваюся, що допомогу вони отримають від держави, від друзів, від родичів. І ми намагаємося допомогти цивільним і воїнам. В госпіталь збирали кошти, закупляли те, що їм найнеобхідніше. Ну ось так допомагаємо - і словом, і ділом. Так що не можна опускати руки. В будь-якій ситуації не можна свою слабість показувати. Тому, що це руйнує людину зсередини.
Ну то ж брати такі, брати такі рідні, такі слов’яни, такі білоруси, такі росіяни. А тепер що? А тепер всі їх клянуть, усі тепер не знають як, якими словами це все назвати тому, що це не можна усвідомити - чого вони сюди прийшли?! За якою такою потребою вони сюди прийшли - їм потрібна земля, чи їм потрібні наші унітази, чи їм наші холодильники, чи камери, чи що? Тому що вони дивувалися як ми так гарно живемо. Так і ви піднімайтеся і працюйте!
Звичайно це нас дуже змінило - дуже змінило ставлення до самої Росії.
Колись показували, що у них техніка, наука, медицина, а ми дивилися на це все і вірили в те. Виявляється,що там глибинка така, яка вона була. Ми в Рязанщину тоді їздили від Чорнобиля,а вони їздили в Москву на вихідні купляти варену ковбасу - то воно так і залишилося. Виявляється, що це центр навколо Москви. Вони дійсно там розвиваються. То як воно було так і воно і залишилося. А у нас все ж таки Україна вся розвивається. У них заздрість така: щоб як їм погано - то щоб і нам було погано. Я думаю, що світогляд який я зараз озвучила - у всіх людей так. Як кажуть в Америці, якщо в когось гарно, в нього все складається - то тягнуться за ним, а ці що? - розвалити нам...

DK

Jeg er leder af afdelingen for katalogisering ved det Nationale Bibliotek i Ukraine opkaldt efter Jaroslav den Vise. Jeg har arbejdet her i meget lang tid - siden 1977, i forskellige stillinger. Gradvist steg jeg i graderne og blev leder. I vores katalogiseringsafdeling har arbejdet aldrig været let. Jobbet er meget varieret - med mange processer og operationer. Vi er et stort team. Imidlertid har det ændret sig over tid; det plejede at være større. I øjeblikket er det reduceret til halvdelen, men arbejdsbyrden er steget. For det meste er vores hold ungt. Pigerne mestrer alle disse processer, alt er beskrevet til mindste detalje. Hver produktionsproces er standardiseret. Alle arbejder ifølge normerne, fører dagbøger, vedligeholder arbejdsregistre og indsender månedlige rapporter. Min stedfortræder og jeg behandler alt dette og sender det videre. Alle trykte og elektroniske publikationer går igennem vores afdeling. Førstekopier af magasiner, bøger, samlinger af videnskabelige arbejder. Vi vedligeholder det store kartotek.
Vi behandler nyankomne tryksager. Fra bibliotekets samling tager vi bøger til retrokatalogisering, hvis de ikke findes i den elektroniske udgave. Vi forsøger at følge med tiden: Siden 1995 har vi haft et elektronisk katalog. Udviklingen af informationsteknologier betyder at det elektroniske katalog er meget hurtigt. Det er et så interessant og produktivt job. Vi har også videnskabeligt, metodemæssigt og forskningsarbejde. Chefbibliotekarer og afdelingschefer tager sig af det. Jeg beskæftiger mig personligt med systematisering af dokumenter om militære emner. På det seneste har der været mange publikationer, artikler fra videnskabelige samlinger og monografier. Nu er der dagbøger - førstehånds kilder fra vores soldater, der beskriver mange af de militære begivenheder.
Efter at krigen startede, havde vi nedetid. Vi arbejdede ikke - vi sad derhjemme og ventede på at vende tilbage til vores arbejdspladser. Det var meget svært. Fire måneders nedetid. Det var en alvorlig udfordring for os. Da vi vendte tilbage, omfavnede vi, kyssede og kunne ikke være gladere for, at vi arbejdede igen. Fra den 4. april vil vi igen betjene brugerne, fordi vi i løbet af krigen ikke arbejdede for læsere.
Vi har medarbejdere, der forlod landet og venter på at komme tilbage. Mange vendte tilbage, men nogle er stadig i udlandet. De siger derfra, at det er hårdt, det er skræmmende, de venter på sejr, så de kan vende tilbage. Men de føler ikke de vanskeligheder, som vi føler midt i alle disse begivenheder. Vi kom for at arbejde på trods af larmen fra geværild. I de første måneder skulle vi forlade arbejdspladsen - så vi ikke udsatte os selv for fare.
Det var torsdag, den 24. Jeg blev ringet op af min kurator, som sagde, at vi skulle blive hjemme. Der var en larm af skud og eksplosioner, det var skræmmende.
Vi troede det ikke, vi kunne ikke forstå, hvad der skete. Vi blev hjemme. Næste dag stod det klart, at vi ikke ville vende tilbage lige med det samme.
Jeg sendte beskeder til vores medarbejdere, især til pigerne med små børn, om ikke at gå ud. Mange forlod deres lejligheder - de flyttede ud. Mange har forældre, der bor i landsbyer. De rejste ud til regionerne og blev der. Da oprettede jeg en Viber-gruppe "Colleagues," og vi begyndte at skrive til hinanden.
Alle begivenheder blev også skrevet der, og vi støttede hinanden. Mange af vores medarbejdere bor i Irpin, Bucha, Boyarka - de flyttede derhen hvor det var muligt. Nogle blev der, der var ingen steder at gå, de havde ingen forbindelse til omverdenen, de havde ikke lys, de havde ikke vand. Når der af og til var forbindelse, skrev de på Viber, vi læste alt, og vi støttede dem så godt vi kunne.
Dette varede indtil midten af marts. Derefter begyndte de at vende tilbage, begyndte at kommunikere mere. Der var afbrydelser af forsyninger, jeg taler ikke engang om lys, om varme, vand, om alt det der. Alle tilpassede sig så godt de kunne, og hvis det var for svært, sagde de: 'Tænk på de fyre og folkene fra Mariupol, Kharkiv, Kramatorsk, der blev tilbage uden noget - uden hjem, uden noget. Hvor mange der blev evakueret, hvor mange der blev taget til fange. Mange var børn. Vi har hjem med vand, men det er der, der er elektricitet, det er varmt. Vi arbejder.
Hele tiden taler de om sejr - til hvilken pris denne sejr vil være. Arbejdet inspirerede. Alle kollegaerne skrev, og privat skrev de beskeder - de vil virkelig gerne vende tilbage til arbejdet.
Uden håb alligevel at håbe, Jeg vil leve! Væk, dystre tanker!"
Der er også noget hos Shevchenko, der siger "lad os slå fjenden." Alligevel skal en kvinde håbe og tro. De siger, at kvinder lever længere end mænd, fordi de har langsigtede perspektiver - opdrage børn, få børnebørn, gifte dem, få dem gift igen - det er nok disse perspektiver, der holder kvinder i live. Jeg sympatiserer med kvinder, der er blevet efterladt uden noget, men jeg håber, at de vil modtage hjælp fra staten, fra venner, fra familie. Og vi forsøger at hjælpe både civile og soldater. Der blev indsamlet midler til hospitalet, og det mest nødvendige blev købt. Sådan hjælper vi - både med ord og handling. Så man kan ikke give op. I ingen situation kan man ikke vise sin svaghed. Fordi det ødelægger en person indefra.
Vi er alle brødre, som vore kære, som slavere, som hviderussere, som russere. Og nu hvad? Nu forbander alle dem, alle ved ikke, hvilke ord man skal bruge om alt dette, for det kan ikke forstås - hvorfor kom de herhen?! Hvad er det de vil? – have vores jord? Eller har de brug for vores toiletter, eller vores køleskabe, eller kameraer, eller hvad? Fordi de undrer sig over, hvordan vi lever så godt. Så stå op og arbejd! Kom i gang.
Selvfølgelig har det ændret os meget - ændret vores holdning til Rusland selv. Engang viste de, at de havde teknologi, videnskab, medicin, og vi så på alt dette og troede på det. Det viser sig, at deres udvikling kun er omkring Moskva. De udvikler sig virkelig kun omkring den by. Det er det samme som det altid har været. Men vi udvikler hele Ukraine. De er så misundelige: at hvis de har det dårligt, så vil de have, at vi også har det dårligt. Jeg tror, ​​at den verdensanskuelse, er hos alle mennesker. Som de siger i Amerika, hvis nogen har det godt, hvis alt går godt for en, så trækker det mange med, men dem her? – De vil ødelægge det for os...