EN 

I live in the suburbs of Kyiv, and waking up on February 24th at 5 in the morning to explosions. I couldn't believe that the war that has began in 2014, had gained full-scale force from Russia. I couldn't understand: how could this happen? I thought it was absurd, that it couldn't be true. We'll be scared, we'll endure, and it will pass. That was my thought. Even my husband left for work at the office that morning. He, too, didn't believe it. But he came back home because he felt the threat to us. I was in a daze for several days. Waking up on the fifth day, I felt the urge to be useful in this difficult time and signed up as a psychologist on a hotline to support people. People were calling, writing, asking how to cope with anxiety and fear. They were bewildered.
The military actions started right away. Bucha, Irpin, is nearby us. A family from Bucha came to us. We sat in the basement for several days under explosions. Then we moved to friends on the other side of Kyiv, along the Odesa highway. It was safer there. I didn't even take many things with me, just a small suitcase because I didn't believe it would last this long. On March 3rd, we decided to evacuate to Western Ukraine, and for two months, we were in relative safety. I could work on the hotline there. Later, when they de-occupied Kyiv region, we returned.
We later created a volunteer project called "Psychologists in War." Psychotherapists and doctors in mobile teams went to the de-occupied territories of Kyiv region. This project became incredibly valuable for those affected by Russian aggression. Adults and children could rely on our psychological support. We taught them self-help techniques, searching for motivation to live during the war.
Before the war, I worked as a counselor, a private psychologist. But I hadn't worked in such crisis situations. It was a new experience for all of us. For a while, we didn't know what to do, how to talk, how to react because we were stressed ourselves. In our team, we are 32 works. We went out every week, three times a week, in small teams: a psychotherapist, a psychologist, a social worker, and a doctor. We went to different communities in Kyiv region.
The first trips were extremely difficult for me. I needed about a week to recover after these stories. I started getting psychologically ill myself, my head started hurting. I also needed psychological help. But gradually, I coped, got involved. I understood how I could reflect on these terrible stories for myself. Mostly, people at the age 35 to 60, both men and women, contacted us. More women because men usually say, "I'm fine." But there were men in villages that contacted us and asked, "In which direction are you working?" They were already familiar with our kind of work. I also noticed that recently, people were not only reaching out with war-related problems, de-occupation, occupation, but also with everyday problems. They had already worked through their fears and wanted to talk about relationships or something else.
What is volunteering for me? It motivates me. Despite psychologists sharing different experiences with which people cope during the war, we can listen, accept, sympathize. This is very valuable, especially when we hear their words of gratitude. It inspires us to carry on. Thanks to volunteering, people unite for one purpose - victory.
The dream now is one for everyone - for this horror to end with our victory.
I am incredibly proud to be Ukrainian. I am incredibly proud of our people, proud of how they are working now, trying to live, continue to live, rebuild, despite the difficulties, how they help each other, how they showed themselves during these events.
We shouldn't wait for victory - we just need to live, raise our children, work, serve on our front - on the home front is were we can serve. Just live and have joy in life, joy in every day.

UA

Я проживаю в передмісті Києва і, прокинувшись, 24 лютого о 5 ранку від вибухів, я не повірила, що війна, яка почалася у 2014 році, набула повномасштабної сили з боку Росії. Я не могла зрозуміти: як могло таке статися. Я думала, що це абсурд, що такого не може бути. Нас зараз полякають, полякають і підуть. В мене така була думка. Навіть мій чоловік виїхав цього ранку до офісу. Він теж не вірив в це. Але повернувся додому, бо відчув загрозу для нас. Я декілька днів була в якійсь прострації. Отямившись десь на 5-ий день, я відчула потребу бути корисною в цей складний час та записалась психологом на гарячу лінію для підтримки людей. Люди дзвонили, писали: як впоратись з тривогою та страхом. Вони були розгублені.
Тут бойові дії почались з самого початку. Ось тут Буча, Ірпінь поруч біля нас. До нас сім’я приїхала - родина з Бучі. Ми тут в підвалі сиділи декілька днів під вибухами. Потім ми переїхали до друзів на іншу сторону Києва по одеській трасі. Там було безпечніше. Я навіть речі не взяла з собою. Тільки маленький чемодан, бо я не вірила, що це так на довго буде. А 3 березня ми прийняли рішення евакуюватися на західну Україну і там два місяці ми були в відносній безпеці. Я там вже могла працювати на гарячій лінії. Потім, коли де окупували Київщину, ми повернулися назад.
Пізніше ми створили волонтерський проект “Психологи на війні”. Психотерапевти та лікарі мобільними бригадами виїжджали на деокуповані території Київщини. Цей проект став неймовірно цінним для постраждалих від російської агресії. Дорослі та діти могли розраховувати на нашу психологічну підтримку. Ми навчали їх технікам самодопомоги, шукали разом з ними мотивацію до життя під час війни.
Я до війни консультувала, була приватним психологом. Але я не працювала в таких кризових ситуаціях. Це був новий досвід для нас всіх.
Ми певний час не знали що робити, як розмовляти, як реагувати - бо ми самі були в цьому стресі.
У нас працює 32є у нашому русі. Ми виїжджали кожен тиждень,тричі на тиждень маленькими бригадами: психотерапевт, психолог, соціальний працівник, лікар. Ми виїжджали в різні громади Київської області.
Перші виїзди були для мене надзвичайно складними. Я десь тиждень відходила після цих історій. Я починала хворіти психологічно, голова починала боліти. Мені самій потрібна була психологічна допомога. Але поступово я впоралась, втягнулася. Зрозуміла, як я можу рефлексувати ці страшні історії для себе. В основному зверталися люди віком з 35 до 60 років і чоловіки, і жінки. Більше жінки, бо чоловіки, зазвичай, кажуть: “ У мене все добре”. Але звертаються чоловіки в селах теж і питають: “В якому напрямку ви працюєте”. Тобто вже досвідчені. І ще я помітила останнім часом люди вже зверталися не з проблемами війни, деокупації, окупації, а з буденними проблемами. Тобто вони вже проробили ці страхи і вже хотіли би порозмовляти про відносини чи ще щось.
Що для мене волонтерство? Воно мене мотивує. Не зважаючи на те, що з психологами діляться різним досвідом, з яким люди стикаються під час війни, ми їх можемо вислухати, прийняти, поспівчувати. Це дуже цінно, особливо коли ми чуємо слова вдячності. Це надихає працювати. Завдяки волонтерству люди об’єднуються заради однієї мети - перемоги.

Мрія зараз у всіх одна - щоб це жахіття закінчилося нашою перемогою.
Я неймовірна горда, що я українка. Я неймовірна горда за наш народ, горда за те, як вони зараз працюють, пробують жити, продовжують жити, відстроюватись, не зважаючи на труднощі, як вони допомагають один одному, як вони проявилися під час цих подій.
Треба не чекати перемоги - треба просто жити, виховувати своїх дітей, працювати, робити на своєму фронті - в тилу те, що ти вмієш робити. Просто жити і радіти життю, радіти сьогоднішньому дню.

DK

Jeg bor i forstæderne til Kyiv, og vågnede den 24. februar kl. 5 om morgenen til eksplosioner. Jeg kunne ikke tro, at krigen, der begyndte i 2014, havde fået fuld kraft fra Rusland. Jeg kunne ikke forstå: hvordan kunne det ske? Jeg synes, det var absurd, at det ikke kunne være sandt. Vi vil være bange, vi vil udholde det, og det vil passere. Det var min tanke. Selv min mand tog på kontoret den morgen. Han troede heller ikke på det. Men han vendte tilbage igen, fordi han følte truslen mod os. Jeg var i en forvirring i flere dage. Da jeg vågnede den femte dag, følte jeg et behov for at være nyttig i denne vanskelige tid. Jeg meldte mig som psykolog på en hotline for at støtte folk. Mennesker ringede eller skrev, spurgte hvordan man kunne håndtere angst og frygt. De var forvirrede.
De militære operationer begyndte med det samme. Bucha og Irpin, er i nærheden af os. En familie fra Bucha kom til os. Vi sad i kælderen i flere dage under eksplosionerne. Så flyttede vi til venner på den anden side af Kyiv, langs Odessa-motorvejen. Det var sikrere der. Jeg tog ikke mange ting med mig, kun en lille kuffert, fordi jeg ikke troede, det ville vare så længe. Den 3. marts besluttede vi at flygte til det vestlige Ukraine, og i to måneder var vi i relativ sikkerhed. Jeg kunne arbejde online der. Senere, da de besatte Kyiv-regionen, vendte vi tilbage.
Derefter skabte vi et frivilligt projekt kaldet "Psykologer i krig". Psykoterapeuter og læger i mobile teams rejste til deokkuperede områder af Kyiv-regionen. Dette projekt blev utroligt værdifuldt for dem, der var ramt af den russiske aggression. Voksne og børn kunne få vores psykologiske støtte. Vi lærte dem selvhjælpsteknikker, at søge motivation til at leve under krigen.
Før krigen arbejdede jeg som rådgiver, privat psykolog. Men jeg havde ikke før arbejdet i sådanne krisesituationer. Det var en ny oplevelse for os alle. I starten vidste vi ikke, hvad vi skulle gøre, hvordan vi skulle tale, hvordan vi skulle reagere, fordi vi selv var stressede. I vores region arbejder der 32. Vi rejste ud hver uge, tre gange om ugen, i små hold: en psykoterapeut, en psykolog, en socialarbejder og en læge. Vi rejste til forskellige byer i Kyiv-regionen.
De første ture var ekstremt svære for mig. Jeg havde brug for cirka en uge for at komme mig efter deres historier. Jeg begyndte selv at blive psykisk syg, mit hoved begyndte at gøre ondt. Jeg havde selv brug for psykologisk hjælp. Men gradvist klarede jeg det, blev involveret. Jeg forstod, hvordan jeg skulle reflektere over disse forfærdelige historier for mig selv. Folk der henvendte sig var hovedsageligt i alderen 35 til 60 år, både mænd og kvinder. Flere kvinder, fordi mænd normalt siger: "Jeg har det godt." Men mændene i landsbyer kontaktede os også og spurgte: "I hvilken retning arbejder du?" De var allerede erfarne med psykologarbejde. Jeg bemærkede også, at folk ikke kun henvendte sig med problemer relateret til krig, deokkupation, besættelse, men også med hverdagsproblemer. De havde allerede bearbejdet deres frygt og ønskede at tale om deres forhold eller noget andet.
Hvorfor er jeg frivilig? Det motiverer mig. På trods af at psykologer deler forskellige erfaringer med, hvordan folk håndterer under krigen, så kan vi lytte, acceptere, vise medfølelse. Det er meget værdifuldt, vi får mange taknemlige ord med på vejen. Det inspirerer os til at arbejde. Takket være frivillighed forener folk sig for én ting - sejr.
Drømmen nu er ens for alle - at denne rædsel ender med vores sejr.
Jeg er utroligt stolt af at være ukrainer. Jeg er utroligt stolt af vores folk, stolt af, hvordan de arbejder nu, forsøger at leve, fortsætter med at leve, genopbygger, på trods af vanskeligheder, hvordan de hjælper hinanden, hvordan de klarer sig under disse begivenheder.
Vi skal ikke vente på sejr - vi skal bare leve, opdrage vores børn, arbejde, yde på vores front - på hjemmefronten, hvad vi nu kan gøre. Bare leve og glæde os over livet, glæde os over i dag.