EN 

I have been working as a librarian for 30 years. I have been working at the Yaroslav the Wise National Library since 2017. Before that, I worked at the Volodymyr Vernadsky Library for 25 years.
On February 24th, at 5 in the morning, when flights to Vasilkov had already started, I received a call from work saying that war had begun, and I shouldn't come to work. I live in Kyiv on the left bank of the Dnipro. There was confusion because until the last moment, we all hoped that this wouldn't happen. But it could be expected after the events in 2013, the Revolution of Dignity, and the annexation of Crimea.
My husband and I packed an emergency suitcase and went to our dacha near Kyiv in the Boryspil district, and that's where we stayed. It was not peaceful because airplanes constantly roared above the roof at night. The house shook from the planes flying by. Disturbing information constantly came through the radio. We started feeling helpless because my husband has a heart condition, and he needs medication regularly. We already heard explosions. We had no bomb shelter. The planes above, alarming information, explosions nearby, and the inability to buy medication for my husband pushed us to decide to go to Poland. My nephew lives there.
We spent a week at the dacha and decided to go to Poland on March 4th. When we drove to the dacha in our car, we had no problems on the Boryspil highway towards the airport. However, when we returned on March 4th, there were checkpoints at the entrance to Kyiv, checking documents. We went to Darnytsia station to take a train. We didn't drive by car - we didn't know the way, and my husband's heart condition meant we couldn't take risks. We left our car in the garage at Darnytsia.
At Darnytsia station, an evacuation train to Lviv was forming. Initially, we thought of going to Lviv and then deciding where to go next. My daughter had left for Lviv a week earlier and then traveled with a friend and their children to Poland. I constantly prayed for it all to end.
We traveled for 15 hours by train. We barely squeezed into the train. There were many people, and many had different pets. While waiting for the train - no one knew when it would arrive - we waited on the platform. We waited for a long time, probably about 3 hours. There were soldiers with weapons. There was panic. The soldiers first let women with children and elderly people into the carriage, and then it was a matter of luck for others. We entered the carriage and stood near the doors the entire way, standing for 15 hours. The train circled, picking up more people. When I was on the train, I remembered war movies: trains traveling while being bombed from airplanes. We felt the same way: the train was moving, someone was flying over us - it was scary and unsettling. I noticed that men held up well, but when they said goodbye to women, through the window, I saw them crying, leaving them on the platform, and soldiers pulling them away. It was heartbreaking to witness.
At the central station, more people got on, and there was almost no room left in the carriage. People didn't get off. The toilets didn't work, people sat in the aisles, and it was impossible to get out. However, one woman who was breastfeeding was allowed outside between the carriages for a toilet break. People were told not to leave anywhere. It was tough for everyone. But everyone endured. There were many animals, but none made a sound, as if they sensed everything. I worried about my husband because it was difficult for him to stand. For 5 minutes, one woman vacated her seat because she was tired of sitting. So we stood the entire way to Lviv. When we passed through the Southern Bridge, we saw that cars were standing in four rows across the entire bridge. Everyone was trying to leave Kyiv.
We arrived in Lviv at night. We wanted to go to the station, but only women with children were allowed there. It was impossible to pass through. There was a traffic controller who said some should go up, others down the stairs. There were so many people in Lviv. Everyone sat and lay on the floor. My son-in-law, when he took my daughter to the border, stayed with a friend to volunteer in Lviv - they were providing free transportation for women to the border. The guys rented a room in Lviv, and we were able to stay with them for two nights. Another woman from Irpin joined us, and we waited for her to cross the border together. Our son-in-law took us to the border in Horynychy. There, we stood in line in the field in the cold for 8 hours to cross the border. There was a long line. There were tents - you could have tea, warm up. But we didn't want to leave the line for long. But it was very cold because it was in the field. I don't know how we endured it all.
A friend of my daughter's friend, a German, met us in Poland and took us to Wroclaw in his car. There, we met my daughter and her friend. We stayed with them for two days and then went towards Slupsk, where my nephew and his family have been living for 3 years. His Polish friend Damian accommodated us in his hotel in the town of Yaroslawiec on the Baltic Sea. It's a very nice town. We lived there for a year.
I started working at the hotel, and that's where we lived. In the summer season, when there were visitors, I worked as a cleaner there. Without knowing the language in Poland, I couldn't find a job in my field of expertise. Later, we brought our daughter and granddaughter to live with us. Eventually, my daughter decided to return home, and we decided to go back with her.
There were doubts about whether to return, whether it was safe there, but my colleague said that Kyiv was calmer, protected, and it was possible to return. I missed my native language, my work, my country. I missed communication.
With work, I had to decide whether to return or resign. I missed my job because I love it. In Kyiv, there was an apartment, a dacha, work - everything was fine. But there, abroad, everything is temporary. I saw the difference after being abroad - and it inspires me. I appreciate what I have, like never before. I value my home.
Today is my first working day after returning to Ukraine. My colleagues were happy to see me - it was very pleasant for me.
It hurts that cities are being destroyed, that people can't work, that there is no stability, no confidence in tomorrow. People are dying. People are constantly stressed. Many are afraid, panicking. It's hard. We need to pull ourselves out of this state and help others. We want people to smile, to live normally.

Faith in God has been helping me lately. I pray for this war to end. I believe it's not just me praying; everyone is praying. To have faith that everything will be okay. We didn't attack; we were attacked. The truth is on our side. With God's help, everything should be resolved.
My dream is for the war to end. For our boys to stop dying. For the girls who left and left their husbands to come back home. For Ukraine to flourish, develop, and be strong. For Ukraine to be respected, and for no one to offend it.
After the victory, I will probably cry with joy. I will walk around Kyiv, meet friends, call everyone and congratulate them.

UA

Я працюю вже бібліотекарем 30 років. В національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого я працюю з 2017 року. А до цього я працювала в бібліотеці імені Володимира Вернацького. Там працювала 25 років.

24 лютого в 5 ранку коли в Василькові вже прильоти почались, подзвонили з роботи і сказали, що почалася війна і на роботу не потрібно виходити. Я проживаю в Києві на лівому березі Дніпра. Була розгубленість, бо до останнього все надіялися, що цього не трапиться. Але вже можна було очікувати таких подій після того, як в 2013 році відбулася Революція Гідності і як анексували Крим.

Ми з чоловіком взяли тривожну валізку і поїхали на дачу під Києвом в Бориспільський район і там ми жили. Було не спокійно, бо там вночі постійно гуркотіли літаки прямо над дахом. Будинок трусило від того, що літали ті літаки. По радіо надходила постійно тривожна інформація. Ми почали відчувати себе безпорадними, бо у чоловіка серце хворе і йому постійно треба купувати ліки. Ми вже й чули вибухи. У нас не було ніякого бомбосховища. Ці літаки над дахом, інформація тривожна, вибухи неподалік та неможливість купувати ліки для чоловіка, підштовхнули нас прийняти рішення їхати в Польщу. В мене там є мій племінник.

Ми на дачі прожили тиждень і 4 березня вирішили їхати в Польщу. Коли ми їхали на дачу своїм авто, то ми доїхали без проблем по Бориспільській трасі в сторону аеропорту. Коли вже поверталися 4 березня, то на в’їзді в Київ вже стояли блок пости, перевіряли документи. Ми поїхали в сторону Дарницького вокзалу, щоб там сісти на електричку. Машиною ми не стали їхати - ми не знали дорогу і в чоловіка серце хворе і йому не можна хвилюватися. Там на Дарниці ми залишили свою машину в гаражі.

На Дарницькому вокзалі формувався евакуаційний потяг до Львову. Спочатку ми думали їхати до Львову а там, вже як вийде чи як пощастить будемо далі рухатися. Моя дочка ще тиждень до того виїхала до Львову, а там поїхала з подругою з дітьми в Польщу. Я постійно молилася, щоб це все закінчилося.

Ми їхали 15 годин в електричці. Ми ледь влізли в електричку. Було дуже багато людей. Було багато людей з різними домашніми тваринами. Коли ми очікували на елетричку - ніхто не знав коли вона приїде. Чекали на пероні. Чекали довго, мабуть десь 3 години. Там були військові зі зброєю. Була паніка. В першу чергу військові запускали в вагон жінок з дітьми і людей похилого віку, а потім вже кому як пощастило. Ми зайшли в вагон і так біля дверей простояли всю дорогу, стоячи 15 годин. Потяг об’їжджав, десь ще забирав людей. Коли їхала в потягу, то згадала фільми про війну: коли їхали потяги і бомбили їх з літаків. Такі відчуття у нас теж були: потяг їде, над нами хтось летить - було страшно і неспокійно. Я помітила, що чоловіки взагалі тримаються, але коли прощалися з жінками, через вікно я бачила, як вони плакали, залишаючись на пероні і їх відтягували військові. Серце розривалося від такого побаченого.
На центральному вокзалі ще люди підсіли і не було вже майже де стати в вагоні. Люди не виходили. Туалети не працювали, люди сиділи в проходах, не можна було вийти. Але одну жінку, яка годувала дитину груддю випустили на вулицю в туалет просто між вагонами. Люди говорили, щоб ніхто нікуди не виходив. Було всім важко. Але всі терпіли. Стільки тварин було, але ніхто не мявкав, не гавкав - ніби вони все відчували. Переживала за чоловіка, бо йому було важко стояти. На 5 хвилин одна жінка звільнила своє місце, бо вона втомилася сидіти. Так ми простояли всю дорогу до Львову. Коли їхали через Південний міст, то бачили, що машини стояли всі в 4 ряди по всьому мосту. Всі намагалися виїхати з Києва.

У Львів ми вже приїхали вночі. Ми хотіли на вокзал зайти, але туди пускали тільки жінок з дітьми. Там пройти не можливо було. Стояв регулювальник, який казав, щоб одні йшли вгору, інші вниз по сходах. Дуже багато людей було у Львові. Всі сиділи і лежали на підлозі.
Мій зять, коли відвіз мою дочку до кордону, залишився з другом волонтерити у Львові - вони возили безкоштовно жінок до кордону. Хлопці знімали кімнату у Львові і ми змогли з чоловіком там у них переночувати дві ночі. До нас приїхала ще одна жінка з Ірпеня. Ми її зачекали, щоб разом пройти кордон. Наш зять відвіз нас до кордону в Гориничі. Там ми 8 годин стояли в черзі в полі на холоді, щоб пройти кордон. Була довга черга. Там були палатки - можна було попити чаю, зігрітися. Але відлучатися надовго ми не хотіли з черги. Але взагалі дуже холодно було, бо в полі. Сама не знаю, як ми те все вистояли.

Нас в Польщі зустрів знайомий подруги моєї дочки - німець. Він зустрів на своєму авто і довіз до Вроцлава. І там ми зустрілися з моєю дочкою і її подругою. Ми пробули у них два дні, а потім поїхали в сторону Слубська, бо там живе мій племінник з сім’єю уже 3 роки. Його знайомий поляк Дем’ян поселив нас в своєму готелі в містечку Ярославець на Балтійському морі. Дуже гарне містечко. Ми там рік прожили.

Я почала працювати там в готелі, там ми і жили. В сезон влітку коли були відвідувачі я прибирала там. Без знання мови в Польщі я не могла знайти роботу по своїй спеціальності.
Потім ми забрали дочку з внучкою до нас і жили всі разом. З часом дочка вирішила повертатися додому і ми теж разом з нею.

Були сумніви чи повертатися, чи там безпечно, але моя колега сказала, що в Києві спокійніше: що він захищений і що можна повертатися. Я скучила за рідною мовою, за роботою, за країною. Бракувало спілкування.

З роботою потрібно було вирішувати чи повертатися чи звільнятися. Я скучила за своєю роботою, бо її люблю.
В Києві лишилася квартира, дача, робота - все було нормально. А там за кордоном все не своє - тимчасового користування. Я побачила різницю, побувавши за кордоном - і це надихає. Я ціную те, що є, як ніколи. Я стала більше цінувати своє. Вдома найкраще.

Сьогодні мій перший робочий день після повернення в Україну. Мої колеги були раді мене бачити - мені це було дуже приємно.

Болить, що руйнують міста, що не дають працювати людям, що не має стабільності, немає впевненості в завтрашньому дні. Хочеться щось планувати, але не знаєш, що завтра буде. Гинуть люди. Люди в стресі постійному. Багато хто боїться, панікують. Це важко. Потрібно себе витягувати з цього стану і іншим допомагати. Хочеться, щоб люди посміхалися, хочеться жити нормально.

Допомагає віра до Бога останнім часом. Я молюся, щоб закінчилася ця війна. Я думаю, що не тільки я молюся. Всі моляться. Щоб вірили, що все буде добре. Не ми нападали, а на нас напали. Правда на нашій стороні. З божою поміччю все повинно налагодитися.

Моя мрія - це щоб закінчилася війна. Щоб перестали гинути наші хлопці. Щоб дівчата, які поїхали і залишили своїх чоловіків - повернулися додому. Щоб Україна розцвітала, розвивалася, щоб була сильною. Щоб Україну поважали і ніхто не ображав.

Після перемоги мабуть буду плакати від радості. Буду гуляти Києвом, зустрічатися з друзями, всім дзвонити і вітати.

DK

Jeg har arbejdet som bibliotekar i 30 år. Jeg har arbejdet på det nationale bibliotek, opkaldt efter Yaroslav den Vise, siden 2017. Før det arbejdede jeg på Volodymyr Vernadsky Biblioteket i 25 år.
Den 24. februar kl. 5 om morgenen, da flyvningerne til Vasilkov allerede var begyndt, ringede de fra arbejdet og sagde, at krigen var begyndt, og jeg behøvede ikke komme på arbejde. Jeg bor i Kiev på den venstre bred af Dnipro. Der var forvirring, fordi indtil det sidste håbede vi alle, at det ikke ville ske. Men det kunne forventes efter begivenhederne i 2013, Revolutionen af Værdighed, og annekteringen af Krim.
Min mand og jeg pakkede en nødkuffert og tog til vores sommerhus nær Kiev i Boryspil-distriktet, og der blev vi. Det var ikke fredeligt, fordi fly konstant brølede over taget om natten. Huset rystede fra flyene, der fløj forbi. Alarmerende information kom konstant igennem radioen. Vi begyndte at føle os magtesløse, fordi min mand har en hjertesygdom, og han har brug for medicin regelmæssigt. Vi hørte allerede eksplosioner. Vi havde ingen beskyttelsesrum. Flyene over os, alarmerende information, eksplosioner i nærheden og manglende mulighed for at købe medicin til min mand, fik os til at beslutte at tage til Polen. Min nevø bor der.
Vi tilbragte en uge i sommerhus og besluttede at tage til Polen den 4. marts. Da vi kørte til sommerhus i vores bil, havde vi ingen problemer på Boryspil-motorvejen mod lufthavnen. Men da vi vendte tilbage den 4. marts, var der kontrolposter ved indgangen til Kiev, der kontrollerede dokumenter. Vi gik til Darnytsia station for at tage en tog. Vi kørte ikke i bil - vi kendte ikke vejen, og min mands hjertetillstand betød, at vi ikke kunne tage risici. Vi lod vores bil stå i garagen ved Darnytsia.
På Darnytsia station blev der dannet et evakuerings-tog til Lviv. Først tænkte vi på at tage til Lviv og derefter beslutte, hvor vi skulle hen. Min datter var rejst til Lviv en uge tidligere og rejste derfra med en veninde og deres børn til Polen. Jeg bad konstant om, at det hele ville ende.
Vi rejste i 15 timer med tog. Vi klemte os lige ind i toget. Der var mange mennesker, og mange havde forskellige kæledyr med sig. Mens vi ventede på toget - ingen vidste, hvornår det ville komme - ventede vi på perronen. Vi ventede i lang tid, sandsynligvis cirka 3 timer. Der var soldater med våben. Der var panik. Soldaterne lod først kvinder med børn og ældre mennesker komme ind i vognen, og derefter var det et spørgsmål om held for de andre. Vi trådte ind i vognen og stod ved dørene hele vejen, stående i 15 timer. Toget cirkulerede og samlede flere mennesker op. Da jeg var på toget, kom jeg i tanke om krigsfilm: tog, der kørte, mens de blev bombet fra fly. Vi følte det på samme måde: toget bevægede sig, nogle fløj over os - det var skræmmende og uroligt. Jeg lagde mærke til, at mænd klarede det godt, men når de sagde farvel til kvinder, så jeg dem græde gennem vinduet, efterladt på perronen, og soldater trak dem væk. Det var hjerteskærende at være vidne til.
På hovedstationen kom der flere mennesker på, og der var næsten ingen plads tilbage i vognen. Folk kom ikke ud. Toiletterne fungerede ikke, folk sad i gangene, og det var umuligt at komme ud. Men en kvinde, der ammede, fik lov til at gå udenfor mellem vognene for et toiletbesøg. Folk blev fortalt ikke at forlade noget sted. Det var hårdt for alle. Men alle udholdt det. Der var mange dyr, men ingen lavede en lyd, som om de fornemmede alt. Jeg bekymrede mig om min mand, for det var svært for ham at stå op. I 5 minutter frigjorde en kvinde sin plads, fordi hun var træt af at sidde. Så stod vi hele vejen til Lviv. Da vi kørte over den sydlige bro, så vi, at biler stod i fire rækker over hele broen. Alle forsøgte at forlade Kiev.
Vi ankom til Lviv om natten. Vi ville gå til stationen, men kun kvinder med børn fik lov til at være der. Det var umuligt at passere. Der var en trafikregulator, der sagde, at nogle skulle gå op, andre ned ad trapperne. Der var så mange mennesker i Lviv. Alle sad og lå på gulvet. Min svigersøn, da han tog min datter til grænsen, blev hos en ven for at være frivillig i Lviv - de bragte gratis kvinder til grænsen. Fyrene lejede et værelse i Lviv, og vi kunne bo hos dem i to nætter. En anden kvinde fra Irpin sluttede sig til os, og vi ventede på at krydse grænsen sammen. Vores svigersøn tog os til grænsen i Horynychy. Der stod vi i kø i marken i kulden i 8 timer for at krydse grænsen. Der var lang kø. Der var telte - man kunne drikke te, varme sig op. Men vi ønskede ikke at forlade køen i lang tid. Men det var meget koldt, fordi det var på marken. Jeg ved ikke, hvordan vi udholdte det hele.
En ven af min datters veninde, en tysker, mødte os i Polen og tog os til Wroclaw i sin bil. Der mødte vi min datter og hendes veninde. Vi boede hos dem i to dage og rejste derefter mod Slupsk, hvor min nevø og hans familie har boet i 3 år. Hans polske ven Damian indkvarterede os på sit hotel i byen Yaroslawiec ved Østersøen. Det er en meget flot by. Vi boede der i et år.
Jeg begyndte at arbejde på hotellet, og der boede vi. Om sommeren, når der var besøgende, arbejdede jeg som rengøringsassistent der. Uden at kende sproget i Polen kunne jeg ikke finde arbejde inden for mit fagområde. Senere tog vi vores datter og barnebarn med at bo hos os. Efterhånden besluttede min datter at vende hjem, og vi besluttede også at vende tilbage med hende.
Der var tvivl om at vende tilbage, om det var sikkert der, men min kollega sagde, at Kiev var roligere, beskyttet, og det var muligt at vende tilbage. Jeg savnede mit modersmål, mit arbejde, mit land. Jeg savnede kommunikation.
Med arbejdet skulle jeg beslutte, om jeg skulle vende tilbage eller sige op. Jeg savnede mit arbejde, fordi jeg elsker det. I Kiev var der en lejlighed, et sommerhus, arbejde - alt var fint. Men der, i udlandet, er alt midlertidigt. Jeg så forskellen efter at have været i udlandet - og det inspirerer. Jeg værdsætter, hvad jeg har, som aldrig før. Jeg værdsætter mit hjem.
I dag er min første arbejdsdag efter at være vendt tilbage til Ukraine. Mine kolleger var glade for at se mig - det var meget behageligt for mig.
Det gør ondt, at byer bliver ødelagt, at folk ikke kan arbejde, at der ikke er stabilitet, ingen tillid til i morgen. Folk dør. Folk er konstant stressede. Mange er bange, panikkerede. Det er svært. Vi skal trække os selv ud af denne tilstand og hjælpe andre. Vi ønsker, at folk skal smile, at leve normalt.

Troen på Gud har hjulpet mig på det seneste. Jeg beder om, at denne krig slutter. Jeg tror ikke kun, jeg beder. Alle beder. For at tro på, at alt vil blive godt. Vi angreb ikke; vi blev angrebet. Sandheden er på vores side. Med Guds hjælp skal alt ordne sig.
Min drøm er, at krigen slutter. At vores drenge stopper med at dø. At pigerne, der rejste og forlod deres mænd, vender hjem. At Ukraine blomstrer, udvikler sig, og bliver stærk. At Ukraine respekteres, og at ingen fornærmer det.
Efter sejren vil jeg sandsynligvis græde af glæde. Jeg vil gå rundt i Kyiv, møde venner, ringe til alle og ønske tillykke.