EN 

On the morning of February 24th, I woke up to my elder son saying that the war had begun. I couldn't believe it. We started calling all our relatives and close ones, and wrote to acquaintances in Russia. Some expressed apologies, while others said, "You brought this upon yourselves." My husband went to the military enlistment office where there were massive queues. We constantly watched the news. When he returned, he said that there was chaos in the streets, people didn't know where to go, what to do, and the traffic jams were terrible. Everyone filled up their cars, withdrew cash, and bought everything they could: water, essential items, medicines.
Later in the news, they mentioned that our plane had been shot down on Koshitsa Street. That was just a block away from us. The plane hit a residential building and crashed nearby. After hearing this, we decided to leave Kyiv. After lunch, we called my husband's relatives in Trypillya and arranged to stay with them; they had a private house. When we were driving, there were very few cars in Kyiv. We gathered everything we had at home—groceries, water, and essential items from the freezer—in large bags and took our hamsters.
As we entered Trypillya, our plane, which had been shot down, fell about 400 meters from the house where we were supposed to stay. The first night was very difficult. Then, Zhytomyr started getting heavily bombed: schools, and areas near Zhytomyr, like Ozernoye. We realized that going towards Zhytomyr to our parents was not a sensible option because Makariv on the Zhytomyr highway was also being bombed. We understood that even if we tried to escape to our parents, it wasn't clear if it was a better option than staying in Trypillya or Kyiv.
The first night, we stayed inside the house all the time. We didn't go anywhere. We didn't even know what an air raid siren was. But from the next day onwards, we went down to the basement. It was very cold there. We spent a day and night, and my daughter Anya fell ill. I said we wouldn't go down to the basement anymore because there was no way to treat her; there were no medicines. Pharmacies were no longer open. Through acquaintances, we exchanged tablets if someone had them. Getting food was also unrealistic. Friends and acquaintances called each other, sharing whatever they had: fish, meat, milk. Block posts were set up everywhere to prevent sabotage groups from moving.
The first three days, Kyiv was completely closed. You could leave, but you couldn't enter. Then, a curfew was imposed, and you couldn't even walk around Kyiv. They didn't allow turning on lights so that military planes couldn't see where to target. The whole of Kyiv was in blackout. We slept dressed because we needed to run quickly if something happened. We cooked for everyone—it was an endless process: washing dishes, preparing food. There were ten people in the house.
We walked with our youngest son, and our fighter jet flew low. It was probably an alert, but we didn't hear it. Our son was very scared; he was trembling.
My husband wasn't with us; he was already in the military. Everyone urged me not to return to Kyiv. When we entered Kyiv, the city was empty—very few people, few cars, no public transport except for the metro. All shops were closed, and there were checkpoints everywhere on Dragomanova Street, where we lived. It felt like a military city, a training ground, or a military base from an American movie. Sandbags were everywhere, everything was blocked, and there were patrols.
It was calmer at home. The men who remained in our building organized shifts. They took turns patrolling for 2-4 hours at night. They were afraid of looting because people left their apartments. Those who stayed in the building shared food: potatoes, carrots, canned goods—whatever was left in the fridge and what was brought from the village. There were long alarms, no food, and nowhere to buy anything.
Then they started preparing and distributing ready-made meals in the buildings. There was no supply in the stores: no eggs, no fruits at all, no dairy products. We ate only buckwheat, potatoes, carrots—whatever was left in the fridge and what was brought from the village.
My husband wasn't allowed to come home even though he was in Kyiv. For almost two months. He was sent from Darnytskyi military enlistment office to a military hospital. We couldn't call him; talking on the phone was forbidden. On February 28th, he left the military enlistment office; they put them on a bus and drove them. He didn't know where they were taking them. At first, he was an infantryman, and then they transferred him to a driver-medic. They transported the wounded from hospitals, from the train station. A whole train would come from the east with specially equipped wagons with very complex injuries, which the ambulances would pick up with apparatuses and distribute to hospitals. Here, a few stabilized and sent to Lviv: some for prosthetics, some for surgery. They gathered from all over Kyiv and took them to the station. Sometimes, up to 60 cars with the wounded would go in a column.
I work as a senior librarian at the Yaroslav the Wise National Library. We returned to work on July 4, 2022. The library was closed for readers. Sometimes in the morning, they called and told us to stay at home because of an alert. Alarms were frequent, and we couldn't stay inside, so we went to the bomb shelter across the road or to the metro. In October 2022, not far from the main building, a rocket was shot down, and a fragment fell. Since the library is a repository of information, we wanted nothing to be damaged, so that all documents would be preserved, and people could find information later.
As for Hrushevskoho Street, it all began in 2013—our library was at the epicenter of events. There was a medical unit in the library where they performed operations and treated the wounded. We also made camouflage nets here.
I want children to have a childhood. While the war is ongoing, children are growing up. They will grow up, and it's unknown how much longer the war will last. War has a very negative impact on children. My youngest son had to see a psychologist because he started blinking his eyes excessively. This happened last winter during the holidays when there were heavy shelling, and he got very scared. A drone or missile was shot down near us; I don't know. It happened right in front of our window.
My dream is for Ukraine to achieve victory as soon as possible, and for all our defenders to return home alive and healthy. Women, for the sake of the future, need to be strong, patient, and wait for their loved ones.
After the victory, I will first cry for those who couldn't see it but gave their lives for it.
Then, I will try to live without alarms and explosions.

UA

Зранку 24 лютого прокинулася від того, що розбудив старший син і сказав, що почалась війна. Я не вірила. Ми почали обдзвонювати всіх рідних, близьких. Написали знайомим в Росію. В одних була реакція: “Вибачте нас”, а другі: “Ви самі себе бомбите”. Чоловік поїхав в воєнкомат - там були черги величезні. Ми постійно переглядали новини. Чоловік повернувся назад, сказав, що на вулиці хаос повний, люди всі не знають куди йти, що робити, пробки страшні. Всі заправляли машини, знімали готівку, скупляли все, що можна: воду, першої необхідності речі, ліки.

Потім в новинах сказали, що на вулиці Кошиці підбитий впав наш літак. Це квартал від нас. Літак зачепив житловий будинок і там біля нього впав. І після цього ми вирішили, що поїдемо з Києва. Після обіду ми подзвонили родичам чоловіка в Трипілля і домовилися, що ми до них приїдемо - в них свій приватний будинок. Коли ми їхали мало було машин по Києву. Ми все, що було в нас вдома, крупи, воду, з морозильної камери продукти зібрали в великі сумки і хом‘яків забрали.

Коли ми заїжджали в Трипілля - там також впав наш підбитий літак метрів 400 від хати, де ми мали ночувати. Перша ніч була дуже важка. Потім почали Житомир сильно бомбити: школу і біля Житомира, Озерне. Ми зрозуміли, що немає сенсу їхати в сторону Житомира до наших батьків. Тому, що на Житомирській трасі Макарів бомбили. Ми зрозуміли, що якщо навіть будемо тікати до батьків, то не ясно було, чи це кращий варіант чим, наприклад, сидіти в Трипіллі або в Києві.

Першу ніч ми постійно сиділи в хаті. Ми нікуди не ходили. Ми навіть поняття не мали, що таке тривога. А вже з наступного дня ми спускалися в погріб. Там було дуже холодно. Ми добу посиділи і моя дочка Аня захворіла. Я сказала, шо ми в підвал спускатися не будемо, бо лікувати не було як - не було ліків. Аптеки вже не працювали. Через знайомих передавали таблетки, якщо хтось десь мав чи дістав. Роздобути їжу теж було не реально. Друзі знайомі дзвонили одне одному - ділилися тим, в кого що є: риба, м'ясо, молоко. Почали ставити блок пости скрізь, щоб групи диверсійні не рухалися.

Перші три дні Київ був повністю закритий. Виїхати можна було, а в‘їхати - ні. Потім зробили комендантську годину і тоді взагалі навіть по Києву не можна було ходити. Не дозволяли включати світло, щоб не бачили військові літаки куди можна цілити. Весь Київ був виключений. Ми спали одіті, бо потрібно було вибігати швидко, якщо щось станеться. Ми готували їсти на всіх - це процес безкінечний: миття посуди, приготування їжі. Нас було в будинку 10 чоловік.

Ми гуляли з найменшим сином і летів наш винищувач. Летів дуже низько. Мабуть була тривога, а ми її не чули. Син дуже злякався, його трясло всього.

Мого чоловіка не було - він вже служив. Мене всі вмовляли не повертатися в Київ. Коли ми в‘їхали в Київ місто було пусте - людей дуже мало, машин також, громадський транспорт не ходить, крім метро. Магазини всі закриті, і кругом по вулицях блокпости, на нашій вулиці Драгоманова все перегороджено мішками з піском. Просто як місто військове, як полігон для тренування, як якась військова база з американського фільму. І там оці мішки, все перегороджено, купа військових людей, патрулі.

Вдома спокійніше. Ми зробили спальні місця в коридорі подалі від вікон. Але старші діти сказали, що спати там не будуть, а ми з найменшим сином першу ніч поспали. Потім я своє ліжко перетягнула подалі від вікна до стіни в спальні. І нікуди ми ні разу не ходили ховатися. Перший місяць був дуже страшний.

В нашому домі ті чоловіки, хто лишився, організували чергування. По 2-4 години чергували вночі. Боялися мародерства, бо квартири позалишали, людей не було. Люди, які залишилися в будинку, ділилися їжею: картопля, морква, консервація, в кого що залишалося. Були дуже довгі тривоги, не було що їсти, не було куди піти щось купити.

Потім почали готувати і розвозити по будинках готові обіди. В магазинах не було постачання: яєць не було, фруктів взагалі ніяких не було, молочних продуктів теж. Їли тільки гречку, картоплю, моркву - те, що в холодильнику лишилося, і те, що з села привезли.

Чоловіка додому не відпускали хоч він був в Києві. Майже два місяці. Його направили з Дарницького воєнкомату у військовий госпіталь. Дзвонить йому не можна було. По телефону розмовляти не можна було. 28 лютого він поїхав з воєнкомату: їх посадили в автобус і повезли. Він не знав куди їх везуть. Спочатку він був стрільцем, а потім його перевели на водія-санітара. Вони перевозили поранених з лікарень, з вокзалу. Приходив цілий поїзд зі сходу зі спеціально оснащеними вагонами, з дуже складними пораненими, яких забирали швидкі з апаратами і розвозили по лікарнях. Тут трохи поранених стабілізували і відправляли на Львів: кого на протезування, кого на операцію. Збирали по всьому Києву і відвозили на вокзал. Бувало таке, що в колоні їх їхало до 60 машин з пораненими.

Я працюю провідним бібліотекарем в національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого. Повернулися на роботу ми 4 липня 2022 року. Для читачів бібліотека була закрита. Було таке, що зранку дзвонили і казали лишатися дома, бо тривога. Тривоги були часто і не можна було сидіти в приміщенні, а йшли в бомбосховище через дорогу або в метро. В жовтні 2022 року неподалік центральної будівлі збивали ракету і впав уламок. Так як бібліотека - це зберігання інвормації, то хотілося, щоб нічого не пошкодилося: щоб всі документи збереглися і люди потім могли знайти інформацію.

Як на Грушевського все починалося в 2013 році - наша бібліотека була в епіцентрі подій. Тут в бібліотеці була санітарна частина - проводили операції, обробляли поранених. Тут в нас також плели маскувальні сітки.

Хочеться, щоб в дітей було дитинство. Війна йде - діти ростуть. Вони виростуть, а війна не відомо ще скільки буде. Дуже погано впливає війна на дітей. Найменшого сина лікували в психолога тому, що він почав сильно кліпати очима. Це все сталося минулої зими, на канікулах, тоді були сильні обстріли і він дуже злякався. В нас тут збили дрона чи ракету, не знаю. Прямо перед вікном в нас збили.


Моя мрія, якнайшвидша перемога України і щоб усі наші захисники повернулись додому живими і здоровими. Жінки, заради майбутнього, мають бути сильними, терплячими і дочекатись своїх рідних.

Після перемоги буду спочатку плакати за тими, хто не зміг її побачити, але віддав за неї своє життя.

Потім буду намагатись просто жити, без тривог і вибухів…

DK

Om morgenen den 24. februar vågnede jeg op, vækket af min ældste søn, der fortalte mig, at krigen var begyndt. Jeg troede ikke på det. Vi begyndte at ringe til alle vores nærmeste og skrev til bekendte i Rusland. Nogle reaktioner var: "Undskyld os", mens andre sagde: "I bomber jer selv." Min mand tog til militærindkvarteringen, hvor der var enorme køer. Vi fulgte konstant nyhederne. Da han vendte tilbage, sagde han, at der var fuldstændig kaos på gaden, folk vidste ikke, hvor de skulle hen eller hvad de skulle gøre, trafikken var forfærdelig. Alle fyldte deres biler op, hævede kontanter, købte alt, hvad de kunne: vand, fornødenheder, medicin.
Senere blev det rapporteret i nyhederne, at et nedskudt fly var faldet ned på Kotsiutsi Street. Det er et kvarter væk fra os. Flyet ramte en beboelsesejendom og faldt ned der. Efter dette besluttede vi at forlade Kiev. Efter frokost ringede vi til min mands slægtninge i Tripillya og aftalte, at vi ville komme til dem - de havde deres eget private hus. Da vi kørte, var der få biler i Kiev. Alt, hvad vi havde derhjemme af korn, vand, og produkter fra fryseren, samlede vi i store poser og tog med os.
Da vi ankom til Tripillya, var der også et nedskudt fly omkring 400 meter fra det hus, hvor vi skulle overnatte. Den første nat var meget svær. Derefter blev Zhytomyr stærkt bombarderet: skolen og området omkring Zhytomyr, Ozerne. Vi indså, at det ikke havde mening at rejse mod Zhytomyr til vores forældre, fordi Makarov blev bombet på Zhytomyr-vejen. Vi forstod, at selv hvis vi flygtede til vores forældre, var det ikke klart, om det var en bedre mulighed end at blive i Tripillya eller i Kiev.
Den første nat sad vi konstant i huset. Vi gik ingen steder. Vi havde ikke engang begreb om, hvad en luftalarm var. Men fra den næste dag gik vi ned i kælderen. Det var meget koldt der. Vi tilbragte en dag der, og min datter Anya blev syg. Jeg sagde, at vi ikke ville gå ned i kælderen, fordi der ikke var nogen måde at behandle hende på - der var ingen medicin. Apoteker fungerede ikke længere. Gennem bekendte sendte de piller, hvis nogen havde eller kunne få fat i dem. Det var også umuligt at skaffe mad. Venner og bekendte ringede til hinanden og delte, hvad de havde: fisk, kød, mælk. De begyndte at oprette kontrolposter overalt for at forhindre bevægelse af sabotagegrupper.
De første tre dage var Kiev fuldstændig lukket. Du kunne forlade, men ikke komme ind. Derefter indførte de udgangsforbud, og du kunne slet ikke gå rundt i Kiev. Det var ikke tilladt at tænde lys, så de militære fly ikke kunne se, hvor de skulle sigte. Hele Kiev var slukket. Vi sov i vores tøj, fordi vi skulle kunne løbe hurtigt, hvis der skete noget. Vi lavede mad til alle - det var en endeløs proces: opvask, madlavning. Der var 10 mennesker i huset.
Vi gik en tur med den yngste søn, og vores jagerfly fløj. Det fløj meget lavt. Der var sandsynligvis en alarm, men vi hørte den ikke. Sønnen var meget bange, han rystede af frygt.
Min mand var ikke hjemme - han tjente allerede. Alle forsøgte at overtale mig til ikke at vende tilbage til Kiev. Da vi kørte ind i Kiev, var byen tom - meget få mennesker, også biler, offentlig transport stoppede, undtagen metroen. Alle butikker var lukkede, og der var checkpoints overalt på gaderne. På vores Dragomanova Street var alt blokeret med sække med sand. Bare som en militær by, som en træningsplads, som en militærbase fra en amerikansk film. Og der var disse sække, alt var blokeret, masser af militærpersonale, patruljer.
Hjemme var det mere fredeligt. De mænd, der var tilbage i vores hus, organiserede vagter. De stod vagt i 2-4 timer om natten. De frygtede plyndringer, fordi lejlighederne blev forladt, og der var ingen mennesker. Mennesker, der blev i bygningen, delte mad: kartofler, gulerødder, konserver, hvad der var tilbage i køleskabet, og hvad de bragte fra landsbyen.
Senere begyndte de at lave og levere færdige måltider til bygningerne. Der var ingen forsyninger i butikkerne: ingen æg, ingen frugter overhovedet, ingen mejeriprodukter heller. Vi spiste kun boghvede, kartofler, gulerødder - det, der var tilbage i køleskabet, og hvad de bragte fra landsbyen.
Min mand blev ikke sendt hjem, selvom han var i Kiev. I næsten to måneder. Han blev sendt fra Darnytskyi militærindkvartering til militærhospitalet. Han kunne ikke ringes op. Du kunne ikke tale i telefon. Den 28. februar blev han sendt fra militærindkvartering: de satte dem på en bus og kørte dem væk. Han vidste ikke, hvor de tog dem hen. Først var han en skytte, og derefter blev han overført til en ambulancelæge. De transporterede sårede fra hospitaler, fra stationen. Et helt tog kom fra øst med særligt udstyrede vogne, med meget alvorligt sårede, som de hentede hurtigt med apparater og spredte dem rundt på hospitaler. Nogle sårede blev stabiliseret her, og derefter sendt til Lviv: nogle til proteser, nogle til operationer. De indsamlede folk over hele Kiev og bragte dem til stationen. Nogle gange var der op til 60 biler med sårede i kolonnen.
Jeg arbejder som hovedbibliotekar på det nationale bibliotek opkaldt efter Yaroslav den Vise. Vi vendte tilbage til arbejdet den 4. juli 2022. Biblioteket var lukket for læserne. Nogle gange ringede de om morgenen og sagde at blive hjemme på grund af fare. Advarslerne var hyppige, og vi kunne ikke blive inde i bygningen, men gik til bombeskjul på den anden side af vejen eller ned i metroen. I oktober 2022 blev der skudt en raketaffyring nær den centrale bygning, og fragmenter faldt ned. Da biblioteket er et opbevaringssted for information, ønskede vi, at intet skulle blive beskadiget: så alle dokumenter ville overleve, og folk senere kunne finde informationen.
Da det hele begyndte på Hrushevskoho Street i 2013, var vores bibliotek midt i begivenhederne. Her i biblioteket var der en sanitær enhed - de udførte operationer og behandlede sårede. Her lavede vi også kamuflagenet.
Jeg ønsker, at børn skal have en barndom. Mens krigen raser, vokser børnene op. De vil vokse op, men det er ukendt, hvor længe krigen vil vare. Krigen påvirker børn meget dårligt. Min yngste søn blev behandlet af en psykolog, fordi han begyndte at blinke kraftigt med øjnene. Alt dette skete sidste vinter, i ferien, der var kraftige bombardementer, og han blev meget skræmt. Vi havde en drone eller en raket skudt ned her, jeg ved det ikke. Lige uden for vores vindue skød de den ned. Min drøm er, at Ukraine vinder så hurtigt som muligt, og at alle vores forsvarere vender hjem i live og sunde. Kvinder skal være stærke og tålmodige for fremtiden og vente på deres kære.
Efter sejren vil jeg først græde for dem, der ikke kunne se den, men gav deres liv for den.
Derefter vil jeg forsøge at leve simpelthen, uden bekymringer og eksplosioner...