EN 

I live in the city of Vasylkiv and have been working at the library for 17 years. I came as a student on the first course for the summer, and it became my lifelong profession. I love it and want to improve my knowledge and professional skills so that the library thrives, and people come to the library to read.I live in a military town with an airfield. I used to joke that if war comes, I'll be one of the first to know. And that’s what happened. We were among the first to be bombed, and I woke up at 5 in the morning, seeing an explosion outside my window. They targeted the airfield. I called my colleagues, raised the alarm that war had started for us. Since I live in a multi-story building, I went to my parents, who also live in Vasilkov. Somehow, I thought it would be safer there because they have a private house. I spent a day with my child in the basement because it was so frightening. Planes started flying low. It was unclear what kind of planes they were since fighter jets are very loud. Fighter jets mean bombs, and you never know where they will fall. Then people were gathering, panic started, thinking about stocking up on food. My parents especially felt the need to make supplies. Their memory must have kicked in: historically, if there's a war, it means hunger. They started stocking up on food, even though we have our own house and land.Then our relatives started coming because they also decided it was safer with us. In our house, we were 11 people with children, dogs, and cats. The men decided to join the territorial defense. Food was brought to us, and we cooked lunches for the territorial defense.This lasted for 7 days. Several times, they targeted the oil depot near us, and it was very frightening. Every night was a nightmare. We had to leave – those with children. The men tried to take us out. We live near the Odessa highway, and I have never seen such a traffic jam, such a crowded road on the seventh day after the full-scale invasion. We crossed that road. We were told not to go towards Kyiv because there were explosions at the station at that time, and it was so dangerous. We got on a train going in the opposite direction. When they told me we were going to Rivne, I didn't even know where Rivne was. So much stress that I didn't understand where we were going. Arriving in Rivne, people told us, "Why go to Zakarpattia – it's Ukraine – they will bomb everything, it's better to go abroad." I left with my mother and son. We stayed in Poland for four months. We were well received. We returned in June. My brother was drafted into the military a week after our return. He serves, and my husband stayed with my father on the farm.It was unclear what would happen with work upon our return. I had an acquaintance who worked with a volunteer movement with psychologists and asked if I wanted to help. Of course, I said yes. Until February of this year, I went with psychologists on Saturdays and Sundays. We went to the de-occupied areas of Kyiv region and provided psychological assistance. After I returned to work, I tried to combine volunteer work and the work as a librarian.Until February 24, I never thought we would have martial law or what a suitcase with essentials meant. I never thought I would see a war. We all heard about it. We knew that there had been a war in Donetsk since 2014, but we never felt it. Now we feel what war is, what stress is when a bomb is flying. I saw all of that. I saw the mushroom cloud – it was from an air strike, not an atomic bomb. I hope I never see that again.It changed the attitude towards life. You overcome your fears and understand that you have to go on and elevate this country. You have to engage in work in any case. When the siren sounds, you need to hide, but I also understand that you have to go to work because besides you, there are many people who need you.The first month, especially the first trips, were very difficult. When we returned, my head ached from what I had heard. I realize that it could have happened to me. When my father started pulling out some Soviet things because he thought that the Russians would come to him and he would have to communicate with them. I told him, "People like that are the first to get shot." So, I made some conclusions for myself from these stories.It was very difficult to leave after October 10 when Kyiv was shelled. I called the project manager and said I wouldn't go; it was very difficult for me because I heard these explosions above my head. But he said we should calm down; we are going to help people first since I am the person responsible for people. And I understood that I had to pull myself together. And in any case, I had to go because you are helping not yourself, but you are helping people. And they need it.It's tough for psychologists too. When I went with them every day, and psychologists went out once a day, they heard more than I did. People came – they just needed to talk.I was the coordinator. My task was to find venues for meetings. We were usually in schools and libraries. We saw the destroyed libraries. I saw that Russians didn't need those cultural values. It's one hundred percent. They are not cultured people – they are simply not interested. We went to rehabilitation centers where there were people with certain problems. They told us how they helped during the war. When we left Hostomel, they were the only ones who helped those people. They felt useful at that moment. I was very impressed by the village of Teterivske when we saw a completely destroyed village – out of 200 houses, about 50 remained. People are recovering; people are trying to rebuild their town.We heard stories of when the Russians came, and people ran through the forest, crossed swamps to save their families. It's really hard. Or when Borodyanka was completely destroyed. And this is one of the cities where there were air strikes – you understand that the same air strikes could have happened to me because I also live in the city where there are planes.Support from loved ones is needed, cherish your men, support them in any decision. If they decide to go to the front, it's their decision. They need to be supported in any way. Mothers need to be supported and loved because they raise children and boys. Sons need to be loved. And your land. We work on it. Don't give up. Look ahead, and there will be sunshine after the clouds. And we will win.

UA

Я проживаю в місті Василькові і працюю в бібліотеці вже 17 років. Я прийшла студенткою на першому курсі на літо - і це стало моєю професією життя. Я її люблю і хочу підняти свій рівень знань і свої професійні навички, щоб бібліотека процвітала, щоб ходили до бібліотеки люди і читали.

Я живу в військовому містечку, де знаходиться аеродром. Я до того завжди сміялася, що якщо прийде війна, то я одна з самих перших, хто про це дізнається. Так і вийшло. Нас одних з перших почали бомбардувати і я прокинулася о 5 ранку - побачила вибух за вікном. Бомбардували саме аеродром. Я подзвонила до своїх співробітників, підняла кіпіш, що в нас почалася війна. Так як я живу в багатоповерховому будинку, я поїхала до батьків, які теж проживають в Василькові. Чомусь мені здалося, що в них буде безпечніше, бо в них будинок приватний. Просиділа я з дитиною в підвалі добу, бо дуже було страшно. Літаки почали низько літати. Не зрозуміло було, що це за літаки, так як винищувачі дуже гучні. А винищувач - це значить бомби. І ти не знаєш де вона впаде. Потім почалися якісь збори, почалася паніка, що треба щось їсти. В моїх батьків особливо, що треба якісь запаси робити. В них напевно спрацювала пам`ять: історично, якщо війна - то значить це голод. Почали запасатися продуктами, хоча в нас будинок власний і є земля.

Потім почали з’їжджатися наші родичі, бо теж вони вирішили, що в нас безпечніше. І в нас в будинку опинилося 11 людей з дітьми, з собаками, котами. Хлопці вирішили, що потрібно йти в територіальну оборону. Нам привозили їжу. Ми готували обіди для територіальної оборони.

Це тривало протягом 7 днів. Декілька разів підривали нафтобазу біля нас - це було дуже страшно. Кожна ніч була жахіттям. Ми змушені були - в кого є діти -виїхати. Нас чоловіки намагалися вивезти. Ми живемо біля одеської траси і такого затору я ще в житті не бачила, такої забитої траси на сьомий день після повномасштабного вторгнення. Ми перетнули цю трасу. Нам сказали в бік Києва краще не їхати тому, що в цей час були на вокзалі вибухи і було дуже небезпечно. Ми сіли в потяг, який йшов в іншу сторону. Коли мені казали, що ми їдемо на Рівне, я навіть не знала де те Рівне знаходиться. Такий стрес, що я не розуміла куди ми їдемо. Приїхавши до Рівного нам теж люди сказали: «Навіщо вам їхати на Закарпаття - це ж Україна - будуть все бомбити, краще їхати за кордон. Я виїхала з мамою і моїм сином. Ми пробули в Польщі чотири місяці. Нас гарно прийняли. Повернулися в червні місяці. Мого брата через тиждень нашого повернення забрали до війська. Він служить, чоловік залишився з батьком на господарстві.

Було не зрозуміло по поверненню що буде з роботою. У мене була знайома, яка працювала з волонтерським рухом з психологами і запитала чи я не хочу допомагати. Звісно я сказала так. До лютого цього року я волонтерила: їздила з психологами в суботу та неділю. Ми їздили в деокуповані місця Київщини і надавали психологічну допомогу. Після того, як вийшла на роботу я намагалася поєднувати волонтерську роботу і роботу бібліотекаря.
До 24 лютого я ніколи не думала, що у нас може бути військовий стан, чи що таке валіза, яку потрібно зібрати і там має бути все найнеобхідніше. Я не думала, що побачу війну. Ми про неї чули всі. Ми знали, що з 2014 року на Донеччині йде війна, але ми ніколи її не відчували. На собі відчули тепер що таке війна, що таке стрес, коли летить бомба. Я все це бачила. Бачила гриб - він був від авіаудару, а не від атомної бомби. Надіюсь я ніколи того не побачу.
Змінилося саме ставлення до життя. Страхи свої переборюєш і розумієш, що треба жити далі і піднімати цю країну. Треба включатися в роботу в будь-якому випадку. Коли є сирена потрібно ховатися, але й розумію, що треба їхати на роботу, бо крім тебе ще є багато людей, які мають потребу в тобі.

Перший місяць особливо перші виїзди були дуже важкі. Тому поверталися - голова боліла від почутого і ти розумієш, що це могло статися з тобою. Коли мій батько почав витягувати якісь радянські речі, бо він думав, що до нього прийдуть руські і з ними треба буде якось спілкуватися, я приїхала і кажу: «Та таких людей розстрілювали в першу чергу». Тобто з цих історій більше для себе якісь висновки робила.

Було дуже важко виїхати після 10 жовтня, коли Київ обстріляли. Я подзвонила своєму керівнику проекту і сказала, що я не поїду, мені було дуже важко, бо я почули ці вибухи над головою в себе. Але він сказав, щоб ми заспокоїлися, ми їдемо людям допомагати перш за все, і я та людина, яка відповідає за людей. І я зрозуміла, що треба брати себе в руки і в будь-якому випадку треба їхати тому, що ти допомагаєш не собі, а ти допомагаєш людям. І вони потребують цього.

Психологам теж важко. Коли я їздила з ними кожен день, а психологи виїжджали, чергувалися раз на день - вони більше чули ніж я. Люди приходили - їм треба було просто поговорити.
Я була координатором. Моя задача була домовитися за місце проведення зустрічей. Ми були зазвичай в школі, бібліотеках, ми бачили зруйновані ті бібліотеки. Я бачила, що цінності росіянам не потрібні. Це сто відсотків. Вони не культурні люди - їм воно не цікаво. Ми їздили в реабілітаційні центри, де були люди на реабілітації з певними проблемами. Вони розказували як допомагали під час війни. Коли вже виїхали з Гостомеля, вони були єдині, хто тих людей постраждалих виносив. Вони відчували себе корисними на той момент. Мене дуже вразило село Тетерівське, коли ми побачили повністю зруйноване село - з 200 хат залишилось вцілілих близько 50. Люди відновлюються, люди намагаються відбудовуватися.

Чули історії, коли приходили росіяни, люди тікали через ліс, проходили через болота, щоб врятувати свої сім`ї. Це дуже важко насправді. Чи коли Бородянка повністю зруйнована. І це одне з міст, де були авіаудари - ти розумієш, що ті самі авіаудари могли полетіти і в мене) бо я теж живу в тому місті, де є літаки.

Потрібна підтримка своїх близьких, берегти своїх чоловіків, підтримати їх в будь-якому рішенні. Якщо вони вирішили піти на фронт - це їхнє рішення. Їх треба підтримувати в будь-якому випадку. Своїх матерів треба підтримувати і любити, бо вони піднімають дітей і хлопців. Своїх синів треба любити, свою землю. Ми на неї працюємо. Не опускати руки. Дивитися вперед і буде сонечко після хмар. І ми переможемо.

DK

Jeg bor i byen Vasylkiv og har arbejdet på biblioteket i 17 år. Jeg kom som studerende på første årgang om sommeren - og det blev mit livs profession. Jeg elsker det, og jeg ønsker at hæve mit vidensniveau og mine faglige færdigheder for at få biblioteket til at blomstre, så folk går til biblioteket og læser.
Jeg bor i en militærby, hvor der er en flyveplads. Jeg plejede altid at grine af, at hvis der kom krig, ville jeg være en af de første, der ville finde ud af det. Og det skete. De begyndte at bombe os som nogle af de første, og jeg vågnede kl. 5 om morgenen og så en eksplosion uden for vinduet. Flyvepladsen blev bombarderet. Jeg ringede til mine kolleger, for at fortælle, at vi var i krig. Da jeg bor i en fleretagers bygning, kørte jeg til mine forældre, der også bor i Vasylkiv. Af en eller anden grund troede jeg, at det ville være sikrere der, fordi de har eget hus. Jeg og mit barn sad i kælderen i et døgn, fordi det var meget skræmmende. Flyene begyndte at flyve lavt. Det var uklart, hvad det var for fly, fordi jagerfly er meget høje. Og jagerfly betyder bomber. Og du ved ikke, hvor de vil falde. Derefter begyndte folk at have møder, panik opstod, at vi skulle alle have noget at spise. Især mine forældre, der mente, at der skulle skaffes forsyninger. Deres hukommelse fungerede åbenbart: historisk set, hvis der er krig, betyder det sult. De begyndte at lave forråd, selvom vores bygning er privat og hartilhørende jord.
Derefter begyndte vores slægtninge at samles, for de mente også, at det ville være mere sikkert hos os. Og vi var 11 mennesker med børn, hunde og katte i vores bygning. mændene besluttede, at de skulle deltage i landstyrkerne. Mad blev bragt til os. Vi lavede frokoster til alle i landstyrkerne.
Det varede i 7 dage. Flere gange sprængte de olielageret i nærheden af os - det var meget skræmmende. Hver nat var et mareridt. Vi blev nødt til - dem med børnene - at rejse. Mænd forsøgte at få os ud. Vi bor ved siden af ​​Odessa-vejen, og jeg har aldrig set sådan en trafikprop i mit liv som den syvende dag efter en fuldskala invasion. Vi krydsede den vej. De sagde, at det ikke var godt at køre mod Kyiv på det tidspunkt. Der var eksplosioner på stationen på det tidspunkt, og det var meget farligt. Vi tog et tog, der kørte den anden vej. Da de fortalte mig, at vi var på vej til Rivne, vidste jeg ikke engang, hvor Rivne var. Der var så meget stress, at jeg ikke forstod, hvor vi var på vej hen. Da vi kom til Rivne, sagde folk også til os: "Hvorfor tager I til Transkarpatien - det er stadig Ukraine - de vil bombe alt, det er bedre at tage til udlandet." Jeg rejste med min mor og min søn. Vi tilbragte fire måneder i Polen. De tog godt imod os. Vi vendte tilbage i juni måned. Min bror blev indkaldt til hæren en uge efter vi kom hjem. Han blev optaget i hæren, og min mand blev tilbage med min far på gården.
Det var uklart efter tilbagevenden, hvad der ville ske med arbejdet. Jeg havde en bekendt, der arbejdede i en frivillig bevægelse med psykologer og spurgte, om jeg ikke ville hjælpe. Selvfølgelig sagde jeg ja. Indtil februar i år var jeg frivilig. Jeg rejste med psykologer lørdag og søndag. Vi rejste til deokkuperede områder i Kyiv-regionen og ydede psykologhjælp. Efter at jeg vendte tilbage til arbejdet, forsøgte jeg at kombinere frivilligt arbejde og bibliotekararbejdet.
Indtil den 24. februar tænkte jeg aldrig på, at vi kunne have undtagelsestilstand. Jeg vidste ikke hvad en nødtaske er. Den skal pakkes, og der skal være alt det nødvendige i. Jeg troede aldrig, at jeg ville se krig. Vi hørte alle om det. Vi vidste, at der har været krig i Donbas siden 2014, men vi følte det aldrig. Nu har jeg følt, hvad krig er, hvad stress er, når en bombe flyver. Jeg har set det hele. Jeg så en svamp - den kom fra et luftangreb, ikke en atombombe. Jeg håber, jeg aldrig ser det igen.
Det ændrede mit syn på livet. Du overvinder dine frygter og forstår, at du skal leve videre og opbygge dette land. Du skal deltage i arbejdet under alle omstændigheder. Når der er sirener, skal du gemme dig, men jeg forstår også, at du skal gå på arbejde, for udover dig er der mange mennesker, der har brug for dig.
De første måneder, især de første ture, var meget vanskelige. Da jeg vendte tilbage, fik jeg ondt i hovedet af alt det jeg havde hørt. Jeg forstod, hvad der kunne være sket med mig. Da min far begyndte at trække nogle sovjetiske ting frem, fordi han troede, at russere ville komme til ham, og han skulle tale med dem på en eller anden måde, kom jeg og sagde: "Sådanne mennesker blev skudt først." Med andre ord lavede jeg mere konklusioner for mig selv ud fra disse historier.
Det var meget svært at rejse efter den 10. oktober, da Kyiv blev beskudt. Jeg ringede til projektlederen og sagde, at jeg ikke ville tage afsted, det var meget svært for mig, fordi jeg hørte eksplosioner over alt. Men han sagde, at vi skulle tage det roligt, vi hjælper mennesker først og fremmest, og jeg er en person, der er ansvarlig for mennesker. Og jeg forstod, at jeg skulle samle mig og i hvert fald ikke tage afsted, fordi du hjælper ikke dig selv, du hjælper mennesker. Og de har brug for det.
Det er også svært for psykologerne. Jeg kørte med dem hver dag, de hørte mere end jeg gjorde. Mennesker kom bare for at tale. Jeg var koordinator. Min opgave var at aftale et sted for møderne. Vi var normalt på skoler, biblioteker. Vi så ødelagte biblioteker. Jeg så, at værdierne var ligegyldige for russerne. Det er helt sikkert. De er ikke kulturelle mennesker - det interesserer dem simpelthen ikke. Vi kørte til rehabiliteringscentre, hvor der var mennesker i rehabilitering med problemer. De fortalte, hvordan de hjalp under krigen. Da de forlod Hostomel, var de de eneste, der reddede mennesker, som var ramt. De følte sig nyttige på det tidspunkt. Jeg blev meget imponeret over landsbyen Teterivske. Vi så en fuldstændig ødelagt landsby - ud af 200 huse var der omkring 50 tilbage. Folk klarer sig på trods, folk prøver at genopbygge deres by.
Vi hørte om, når russere kom, og folk flygtede gennem skoven, krydsede sumpene for at redde deres familier. Det er virkelig svært. Eller når Borodianka er fuldstændig ødelagt. Og det er en af de byer, hvor der var luftangreb - du forstår, at de samme luftangreb kunne have ramt mig, fordi jeg også bor i en by, hvor der er fly.
Der er brug for støtte fra ens kære, for at passe på vore mænd, støtte dem i enhver beslutning. Hvis de beslutter at tage på fronten - det er deres beslutning. De skal støttes under alle omstændigheder. Mødre skal støttes og elskes, fordi de opdrager børn og drenge. Sønner skal elskes, dit land. Vi arbejder på det. Lad ikke hænderne falde. Se fremad, og solen vil skinne efter skyerne. Og vi vil sejre.