EN 

I am Natalia Polishchuk. I work as a nurse at the municipal non-profit enterprise "Chudniv Hospital." At the time of the full-scale invasion by Russia, I was on duty. My colleagues and I heard strange sounds resembling explosions. At that moment, we didn't yet know the disaster that had hit our homes.
The war has become a great tragedy for all of us. It left a huge mark on the soul of every Ukrainian, and I am no exception. Every day, I hear sirens and am forced to enter into the bomb shelter. It's difficult for me to look into the eyes of my 10-year-old son. His eyes are full of fear. My mental state is heavily oppressed. I fear for my life and the life of my family.
I am a mother of three sons. My eldest son is an officer in the Armed Forces of Ukraine, defending our Motherland. And I am fulfilling my professional duty. In peacetime, I was a nurse in the maternity ward, and since the beginning of the war, I went to provide assistance to the Ukrainian Armed Forces soldiers who are wounded or sick and receive treatment in our institution. Each of them has their own fate, their own pain. It's heartbreaking to watch them suffering without tears. Their pain becomes ours as well. But we must be strong. We are women: teachers, musicians, writers, artists, doctors, and many other professions, of different ages, including retirees. We do everything possible to bring victory over terrorist Russia closer.
The war must end with victory so that Ukraine can return to its path of development. Ukrainians deserve a peaceful life and a proper future. The dream of every Ukrainian, including mine, is VICTORY and PEACE.

UA

Я Поліщук Наталія. Працюю медичною сестрою в КНП "Чуднівська лікарня".
На момент повномасштабного вторгнення Росії, я була на чергуванні. Я з колегами почули дивні звуки, схожі на вибухи. Тоді ми ще не знали яка біда прийшла у наші домівки.
Війна стала для нас усіх великою трагедією. Вона залишила в душі кожного українця величезний слід, та я не є винятком. Я кожен день чую серени та змушена спускатися в бомбосховище. Мені важко дивитися в очі свого 10-ти річного сина. Очі повні страху. Мій психічний стан дуже пригнічений. Я відчуваю страх як за своє життя, так і за життя своєї сім'ї.
Я мама трьох синів. Найстарший мій син є офіцером ЗСУ і захищає рідну Батьківщину. А я виконую свій професійний обов'язок. В мирний час була медичною сестрою пологового відділення, а з початку війни пішла надавати допомогу бійцям ЗСУ, які поранені або хворіють та отримують лікування у нашому закладі. У кожного з них своя доля, свій біль. Без сліз не можна дивитися на їхні страждання. Їхній біль стає власним. Але ми повинні бути сильними. Ми - жінки: вчителі, музиканти, письменниці, художниці, лікарі та багато інших професій, різного віку, зокрема й пенсіонерки, робимо усе можливе для того, щоб наблизити перемогу над терористичною Росією.
Війна повинна закінчитися перемогою, щоб Україна могла повернутися до свого шляху розвитку. Українці заслуговують на мирне життя та належне майбутнє. Мрія кожного українця як і моя ПЕРЕМОГА і МИР.

DK

Jeg er Nataliia Polishchuk. Jeg arbejder som sygeplejerske ved det kommunale non-profit foretagende "Chudniv Hospital". På tidspunktet for Ruslands fuldskala invasion var jeg på vagt. Mine kolleger og jeg hørte mærkelige lyde, der lignede eksplosioner. På det tidspunkt vidste vi endnu ikke, hvilken katastrofe der var over vores hjem.
Krigen er blevet en stor tragedie for os alle. Den har efterladt et stort mærke på sjælen af alle fra ukraine, og jeg er ingen undtagelse. Hver dag hører jeg sirener og er tvunget til at gå ned i bombeskjulet. Det er svært for mig at se min 10-årige søn i øjnene. Hans øjne er fulde af frygt. Min mentale tilstand er meget undertrykt. Jeg frygter for mit liv og for livet af min familie.
Jeg er mor til tre sønner. Min ældste søn er officer i Ukraines væbnede styrker og forsvarer vores fædreland. Og jeg udfører min faglige pligt. I fredstid var jeg sygeplejerske på fødeafdelingen, og siden starten af krigen yder jeg hjælp til soldater fra Ukraines væbnede styrker, der er sårede eller syge og modtager behandling på vores institution. Hver af dem har deres egen skæbne, deres egen smerte. Det er hjerteskærende at se deres lidelser uden tårer. Deres smerte bliver vores egen. Men vi skal være stærke. Vi er kvinder: lærere, musikere, forfattere, kunstnere, læger og mange andre professioner, i forskellige aldre, herunder pensionister. Vi gør alt, hvad vi kan, for at bringe sejren over terror-Rusland nærmere.
Krigen skal ende med sejr, så Ukraine kan vende tilbage til sit spor og sin positive udvikling. Ukrainerne fortjener et fredeligt liv og en ordentlig fremtid. Drømmen for enhver ukrainer, også jeg, er SEJR og FRED.