EN 

In the morning of February 24th, my family and I woke up at 5:30. My sister from Odessa called and said that war had begun. Bombing had started. There were explosions. We gathered documents and essentials. We explained to the children what had happened, as there was already an alarm. The children didn't go to school. We have two children aged 14 and 10. Our elder daughter started crying and asking us: why is this happening, and what will happen. We, of course, said that everything would be fine, but we explained to them that the times were not peaceful, and anything could happen: we told them how to behave during alarms, where to go, and what to hide.
From the first days, we had drones flying, rockets, and we heard explosions. We heard shelling in Ozerne, although it's not close to us. The house shook, and the windows rattled; in other words, we felt the shockwaves even at home. We immediately ran to the basement. At those moments, the children were very afraid, crying, and we reassured them, but we were scared too. We went to my mom's to hide. We don't have a basement. We just grabbed the essentials and went to our parents.
There was panic among people. Everyone started withdrawing cash. My husband also went to withdraw money from the ATM to have cash on hand. There were long lines at ATMs. There were long lines for fuel on the second and third days. It was very difficult to refuel the car. Later, towards the evening, it became impossible to withdraw money at all. People began buying up all the products: sugar, flour, oil – everything needed for the house. We also bought all these things in the first days because we didn't know what to expect.
My husband was worried and thought about how to send us abroad, but I was afraid to leave the country. It was scary to stay, but if the invaders were close to us, in our territory in the city, then maybe I would flee. We always kept an eye on the news: where the invaders were, where they were moving, where the front was, where all the military actions were, whether they were approaching our side. We hoped that our military would not allow them to occupy a large territory. It turned out that the invaders did not reach us.
I did not expect such a turn of events. We listened to the news, but no one explicitly said there would be a war. Many say that we knew there would be a war. Personally, I did not know; I could not believe that such a thing could happen. When they said that the war had already begun, rockets were flying, and there were hits – it was not believed until we felt that it was really flying, hitting, and exploding here. We were afraid they would come, shoot us, as we heard in the news happening in other places where they went. Whether they would mock our children – fear immediately enveloped us. But we tried to push away bad thoughts and believe that everything would be fine. The fear is still there today. There are air raid alarms. We are not on the front line, but we are afraid of rockets.
I went to work on the first day – I had a shift. There were air raid alarms – we went down to the basement, accompanied all patients to the basement as well. Local hospital staff went to work, but non-locals did not go because there was no transportation, no way to get to work. It was scary, but we focused on work. We closed the COVID ward and admitted military personnel there. When I came on the first day, almost everyone was discharged from the COVID ward to avoid crowding, so that patients could be taken to the basement. The severely ill remained in the intensive care unit; we received people in the maternity ward, but deliveries were done in the basements.
Later, they brought wounded soldiers to us for treatment. There were many with frostbite on their limbs. It was last winter. Mostly with frostbitten feet. There were also many with shrapnel wounds. We had about 80 military personnel constantly. Two departments were involved: neurological, where there were concussed with mine-explosive injuries, and surgical – where operations were performed. Infected wounds were advanced – they needed cleaning, and amputations were performed.
Soldiers are excited; they don't sleep – they were on the front lines. Very difficult psychological state, wounded, they endured pain, fear, and the loss of friends. They always said that victory would be ours, and they were confident. I haven't met anyone who said we wouldn't win. The soldiers always thanked us. They are generous, straightforward. They all want psychological support and attention, to be heard. They constantly talk. They lack this. We not only treated them but also listened and supported them, thanked them, and they thanked us.
I am a nurse in the neurological department. But when COVID started, all of us were directed to assist patients because there were not enough staff. An additional building was opened. Similarly, new departments were opened for the military, and staff were needed. So, I help alternately in the infectious department with the military.
It inspired me that I have a medical profession, and I also participate in the war by helping the military. We help with medications and also lift their spirits, give them inspiration. They are great – they are our defenders.
After the victory, there are many plans that are not being implemented because the war is ongoing. We are building a house, and I think we will start implementing our plans – to complete construction, because you don't know if everything will be fine or if you will have to leave. For now, everything is on hold.
My dream is peace, tranquility, so that we can plan, and our plans and dreams can be realized. So that we can live the life we want. Every woman must be strong. It's not easy, but it's possible. Everything is in our hands.

UA

Вранці 24 лютого ми з сім’єю прокинулися о 5.30. Подзвонила сестра з Одеси і сказала, що почалася війна. Почали бомбити. Були вибухи. Ми збирали документи і все найнеобхідніше. Пояснювали дітям що сталося, бо вже була тривога. В школу діти не пішли. У нас двоє дітей віком 14 і 10 років. Старша дочка почала плакати і запитувати нас: як це так, і чого так, і що буде. Ми, звісно, казали, що все буде добре, але їм пояснили, що час не мирний і може бути все що завгодно: розповіли як потрібно себе вести коли тривоги, куди йти, що потрібно ховатися. В нас з перших днів тут літали виищувачі, ракети і ми чули вибухи. Ми чули як обстрілювали Озерне, хоча це не близько біля нас. Хата трусилася і вікна: тобто вибухові хвилі ми відчували навіть тут дома. Ми одразу бігли в підвал. В ці моменти діти дуже боялися, плакали, ми їх заспокоювали, але й самі боялися. Ми ходили до мами ховатися. В нас нема підвалу. Тільки тривога ми збиралися і йшли до батьків.

Була паніка в людей. Одразу всі почали знімати готівку. Чоловік теж пішов знімати гроші в банкоматі, щоб була готівка на руках. Були великі черги до банкоматів. Були великі черги за пальним на другий, третій день. Було дуже важко заправити машину. Потім, ближче до вечора, гроші не було можливо зняти взагалі. Люди почали скуповувати всі продукти: і цукор, і муку, і олію - те, що потрібно щоб було в хаті. Ми теж це все купували в перші дні. Бо не знали чого очікувати.

Чоловік переживав і думав про те, як відправити нас за кордон, але я боялася покинути країну. Страшно було лишатися, але якби окупанти були близько біля нас, на нашій території тут в місті - тоді можливо би я тікала. Ми завжди слідкували за новинами: де ті окупанти, куди рухаються, де фронт, де всі бойові дії, чи не наближається в нашу сторону. Ми надіялися на те, що наші військові не допустять щоб вони зайняли велику територію. Так і вийшло - окупанти не дійшли до нас.

Я не очікувала такого розвитку подій. Ми слухали новини, але прямо ніхто не казав, що буде війна. Багато хто каже, що ми знали, що буде війна. Я особисто не знала, не могла повірити, що таке може бути. Коли сказали, що вже почалася війна, летіли ракети, є попадання - ще не вірилося, поки ми вже тут не відчули в себе що дійсно летить, попадає і вибухає. Боялися, що прийдуть, розстріляють так, як ми це чули по новинах і це було в інших місцях де вони йшли. Чи будуть над нашими дітьми знущатися - охоплював одразу страх. Але намагалися відкидати погані думки і вірити, що все буде добре. Страх є і сьогодні. Є повітряні тривоги. Ми не на лінії фронту, але ми боїмося ракет.

На роботу я пішла в перший же день - у мене була зміна. Були повітряні тривоги - ми спускалися в підвал, супроводжували всіх пацієнтів у підвал теж постійно. Місцеві працівники лікарні ходили на роботу, а не місцеві не ходили, бо не було транспортного сполучення, не було як добиратися на роботу. Було страшно, але ми переключалися на роботу. Ми закрили відділення з ковідом і приймали там військових. Коли я прийшла в перший день, то всіх майже виписали з відділення з ковідом, щоб не було скупчення, щоб пацієнтів можна було звести в підвал. Лишилися важкохворі в реанімації, приймали людей в родове відділення, але народжували в підвалах.

Вже пізніше до нас привозили поранених солдатів на лікування. Було багато з обмороженими кінцівками. Це була зима минула. В основному з обмороженими ногами. Було багато поранених осколками в нас теж. В нас було постійно близько 80 військових. Було задіяно два відділення: неврологічне, де були контужені з мінно-вибуховими травмами та хірургічне - проводили операції. Гнійні рани були запущені - їх потрібно було чистити, ампутації проводилися.

Військові збуджені, вони не сплять - вони були на передовій, на фронті. Дуже важкий психологічний стан, поранені, вони перенесли на собі і біль, і страх, і втрати друзів. Вони завжди казали, що перемога буде за нами і вони впевнені в собі. Я не зустріла ні одного який би сказав, що ми не переможемо. Військові завжди дякували. Вони щедрі, прості. Їм всім хочеться психологічної підтримки і уваги, щоб їх вислухали, щоб їх почули. Вони постійно говорять. Їм цього не вистачає. Ми їх не тільки лікували, а й слухали і підтримували, дякували і вони нам дякували.

Я медсестра неврологічного кабінету. Але коли почався ковід, то нас всіх направляли надавати допомогу хворим, бо не вистачало працівників. Відкрився додаткових корпус. Так само тут для військових відкривали нові відділення і потрібні були працівники. Тому я допомагаю позмінно в інфекційному відділенні з військовими.

Надихало те, що я маю професію медичного працівника і що я теж беру участь у війні, допомагаючи військовим. Допомагаємо медикаментозно і так же само підіймаємо їм настрій, даємо їм натхнення. Вони молодці - вони наші захисники.

Після перемоги є багато планів, які не виконуються, бо йде війна. Ми будуємо будинок і думаю, що почнемо з реалізації своїх планів - добудувати, бо не знаєш чи все буде добре, чи все потрібно буде покинути і виїхати. Поки все призупинилося.

Моя мрія - це мир, спокій, щоб ми могли планувати, наші плани і мрії могли реалізовуватися. Щоб прожили життя, яке нам дано так, як хочеться.

Кожна жінка має бути сильною. Це не легко, але це можливо. Все в наших руках.

DK

Om morgenen den 24. februar vågnede min familie og jeg kl. 5.30. Min søster fra Odessa ringede og fortalte, at krigen var begyndt. Bombardementet var startet. Der var eksplosioner. Vi samlede dokumenter og nødvendige ting. Vi forklarede børnene, hvad der var sket, da der allerede var alarm. Børnene gik ikke i skole. Vi har to børn på 14 og 10 år. Vores ældste datter begyndte at græde og spurgte os: hvorfor sker dette, og hvad vil der ske. Vi sagde selvfølgelig, at alt ville være fint, men vi forklarede dem, at tiderne ikke var fredelige, og hvad som helst kunne ske: vi fortalte dem, hvordan de skulle opføre sig under alarmer, hvor de skulle gå hen, og hvad de skulle gemme sig.
Fra de første dage fløj der droner, raketter, og vi hørte eksplosioner. Vi hørte beskydning i Ozerne, selvom det ikke er tæt på os. Huset rystede, og vinduerne dirrede; med andre ord følte vi trykbølgerne selv hjemme. Vi løb straks ned i kælderen. På disse tidspunkter var børnene meget bange, græd, og vi beroligede dem, men vi var også bange. Vi gik til min mors for at gemme os. Vi har ingen kælder. Vi tog bare det nødvendige og gik til vores forældre.
Der var panik blandt folk. Alle begyndte at hæve kontanter. Min mand gik også for at hæve penge i hæveautomaten for at have kontanter ved hånden. Der var lange køer ved hæveautomaterne. Der var lange køer til brændstof den anden og tredje dag. Det var meget svært at tanke bilen op. Senere, henad aftenen, var det ikke længere muligt at hæve penge overhovedet. Folk begyndte at købe alle produkter: sukker, mel, olie – alt hvad der var nødvendigt til huset. Vi købte også alle disse ting de første dage, fordi vi ikke vidste, hvad vi kunne forvente.
Min mand var bekymret og tænkte på, hvordan han kunne sende os til udlandet, men jeg var bange for at forlade landet. Det var skræmmende at blive, men hvis besættelsesmagterne var tæt på os, på vores territorium i byen, ville jeg måske flygte. Vi holdt altid øje med nyhederne: hvor besættelsesmagterne var, hvor de bevægede sig hen, hvor fronten var, hvor alle kampaktioner var, om de nærmede sig vores side. Vi håbede på, at vores militær ikke ville tillade dem at besætte et stort område. Det viste sig, at besættelsesmagterne ikke nåede os.
Jeg forventede ikke en sådan udvikling. Vi lyttede til nyhederne, men ingen sagde eksplicit, at der ville være krig. Mange siger, at vi vidste, der ville være krig. Personligt vidste jeg det ikke; jeg kunne ikke tro, at sådan noget kunne ske. Da de sagde, at krigen allerede var begyndt, fløj raketterne, og der var hits – det blev ikke troet, indtil vi følte, at det virkelig fløj, ramte og eksploderede her. Vi var bange for, de ville komme, skyde os, som vi hørte i nyhederne, der skete andre steder, hvor de gik. Om de ville håne vores børn – frygten omfavnede os straks. Men vi forsøgte at skubbe dårlige tanker væk og tro, at alt ville være fint. Frygten er stadig der i dag. Der er luftalarm. Vi er ikke på frontlinjen, men vi er bange for raketter.
Jeg gik på arbejde den første dag – jeg havde vagt. Der var luftalarm – vi gik ned i kælderen, fulgte også alle patienter ned. Lokalt hospitalspersonale gik på arbejde, men ikke-lokale gjorde det ikke, for der var ingen transport, ingen måde at komme på arbejde. Det var skræmmende, men vi fokuserede på arbejdet. Vi lukkede COVID-afdelingen og indlagde militært personel der. Da jeg kom den første dag, var næsten alle udskrevet fra COVID-afdelingen for at undgå trængsel, så patienterne kunne føres ned i kælderen. De alvorligt syge forblev på intensivafdelingen; vi modtog mennesker på fødeafdelingen, men fødsler blev udført i kældrene.
Senere bragte de sårede soldater til os til behandling. Der var mange med forfrysninger på lemmerne. Det var sidste vinter. Primært med forfrosne fødder. Der var også mange med skudsår. Vi havde cirka 80 militære personale konstant. To afdelinger var involveret: neurologisk, hvor der var hjernerystede med mine-eksplosive skader, og kirurgisk – hvor der blev udført operationer. Inficerede sår var avancerede – de skulle renses, og der blev foretaget amputationer.
Soldaterne er ophidsede; de sover ikke – de var på frontlinjen. Meget svær psykologisk tilstand, sårede, de udholdte smerte, frygt og tabet af venner. De sagde altid, at sejren ville være vores, og de var sikre. Jeg har ikke mødt nogen, der sagde, at vi ikke ville vinde. Soldaterne takkede os altid. De er gavmilde, ligefremme. De vil alle have psykologisk støtte og opmærksomhed, at de bliver hørt. De taler konstant. De mangler det. Vi behandlede dem ikke kun, men lyttede og støttede dem, takkede dem, og de takkede os.
Jeg er sygeplejerske i den neurologiske afdeling. Men da COVID startede, blev vi alle sendt for at hjælpe patienter, fordi der ikke var nok personale. En ekstra bygning blev åbnet. På samme måde åbnede nye afdelinger her for militæret, og der var brug for personale. Så jeg hjælper skiftevis på infektionsafdelingen med militæret.
Det inspirerede mig, at jeg har en medicinsk profession, og at jeg også deltager i krigen ved at hjælpe militæret. Vi hjælper med medicin og løfter deres ånder, giver dem inspiration. De er fantastiske – de er vores forsvarere.
Efter sejren er der mange planer, der ikke bliver implementeret, fordi krigen fortsætter. Vi bygger et hus, og jeg tror, vi vil begynde at implementere vores planer – at fuldføre byggeriet, fordi du ikke ved, om alt bliver fint, eller om du bliver nødt til at forlade. Indtil videre er alt på hold.
Min drøm er fred, ro, så vi kan planlægge, og vores planer og drømme kan realiseres. Så vi kan leve det liv, vi ønsker. Enhver kvinde skal være stærk. Det er ikke nemt, men det er muligt. Alt er i vores hænder.