EN 

I am 23 years old. I engage in weaving nets, and right now, I am not working. I used to work in the service industry as a barista, but then a situation arose - my husband got injured. He was here for two months, and I quit my job to be with him. Then he left, and I returned here to volunteer, so I'm not currently employed. My husband has received awards for bravery of the third, second, and first degrees. He hasn't received the first and second degrees on his hands yet, but the orders are already there, so he will be a full-fledged knight. He has already shot down 17 airborne targets: one aircraft, and 16 drones. My hero. He works in various positions: on the front lines, at zero, wherever he's needed, that's where he goes. He was wounded by shrapnel and had injuries to his limbs. Medicine is advancing - everything can be treated. He is now in the Donetsk region, back with his comrades. It was difficult to let him go. When he was by my side, I felt calmer. There was hope that he would stay, but he's not the kind of person to give up or talk about his problems, to make things up. If there's work, you need to go back and do it.
Before the full-scale invasion, he was already in the east. I could feel that an invasion was coming. I couldn't say exactly when it would happen, but I knew he would be there for a long time, and I needed to distract myself somehow during that time. After the full-scale invasion, he went to Poland for training. Training on the Starstreak missile system, which is shoulder-fired and uses a laser to target, then the operator manually guides it to the target before firing.
There's no other choice here - either you help and contribute to the victory however you can, or you're somewhere else, like many others, doing nothing and just waiting for victory. Some people have complaints about the military - why is it taking so long to free our land from these invaders? I chose the first option.
If I'm not fighting, it means I have to help in any way I can. Although I wanted to go to the frontlines. But they won't take me because women are not needed in combat, in some sense, it's a burden for other guys because they will be primarily concerned about your safety, no matter what your rank is. I graduated from the military department. I wanted to go to the frontlines right after graduation. I tried different units, went for interviews. But they weren't very welcoming there. But we'll see how things go from here. I would like my husband to be here. For him to serve, but not in a combat brigade that's constantly deployed. But it's an interesting profession.
What to wish for in the future? You have to live in the present and do everything possible now so that there can be a future at all. There are no plans. When something approaches victory, then we can think about it. Right now, it's a very long road, and it will take several more years to even see any progress. Because from 2014 to 2022, we couldn't drive the aggressors out of our land. Even though there weren't as many of them back then as there are now. And now some people are rejoicing with hope that it can be done in a year or two, while a large part of the south is already occupied, and the east is silent. If we want to keep our military alive, we need to do everything possible and impossible. Assistance from abroad is already affecting the course of events. If not for all this help, who knows how it would have ended. As long as they are helping - it's good. We'll see what happens next.

P.S. From the author:
On April 28, Anastasia's husband, Andriy Lininchuk, was killed during another enemy shelling. Anastasia made a promise to her husband to be strong and strive to ensure that the memory of the most successful anti-aircraft gunner of the Ukrainian Armed Forces, with the call sign "Kel't," would not fade away. Anastasia has launched a memorial merchandise line with his image. The proceeds from the sales go to the volunteer workshop "Sviy za Svoqo," where Anastasia continues to help.

UA

Мені 23 роки. Я займаюся плетінням сіток, зараз я не працюю. Працювала в сфері обслуговування баристою, потім склалася така ситуація - в чоловіка було поранення. Він був тут два місяці і я звільнилася з роботи і була з ним. Потім поїхав, я повернулася сюди до волонтерства і поки не працюю. Чоловік вже повернувся до своїх обов`язків. Він має орден за мужність третього, другого і першого ступенів. Першого, другого на руки ще не отримав, але наказ уже є, то буде повний кавалер. Він вже збив 17 повітряних цілей: один вертоліт і 16 безпілотних літальних апаратів. Мій герой. На різних позиціях працює: на першій, нульовій, куди треба - туди й поїде. Він був поранений осколками, мав поранення кінцівок. Медицина прогресує - все лікується. Він зараз в Донецькій області, повернувся до своїх хлопців. Важко було відпускати. Коли був поруч - було спокійніше на душі. Була надія, що він залишиться, але він не така людина, щоб списуватись чи розказувати про свою проблему, видумувати. Є робота - потрібно повертатися і робити.
До повномасштабного вторгнення він був вже на сході. Я сама відчувала, що буде вторгнення. Конкретно не могла сказати коли буде. Я знала, що він там надовго і що треба себе чимось відволікти на той час. Після повномасштабного вторгнення він поїхав в Польщу на навчання. Навчання на ракетний комплекс Starstreak, що пускається з плеча і за допомогою лазера знаходить ціль потім апарат має провести ціль до кінця - це вручну, і тоді вже збивається ціль.
Тут не залишається якогось іншого вибору - або ти допомагаєш, приближаєш перемогу як можеш, або ти десь окремо, як багато хто, знаходишся, нічого не робиш, теж просто чекаєш на перемогу. Якісь претензії маєш до військових - чому так довго, коли вже звільниться наша земля від цих покидьків? Я обрала перший варіант.
Якщо я не воюю - значить я маю допомагати так, як можу. Хоча я хотіла іти воювати. Але мене не беруть тому, що жінки не сильно на полі бою потрібні. Це в якомусь плані тягар для інших хлопців тому, що вони в першу чергу будуть думати за тебе, за твоє життя, не важливо яке там в тебе звання. Я закінчила військову кафедру. Я хотіла одразу після кафедри йти ще до повномасштабного вторгнення. Пробувала різні частини, ходила на співбесіди. Але не сильно привітні там. Але побачимо як далі буде. Я би хотіла щоб чоловік був тут. Щоб він служив, але не в бойовій бригаді, яка постійно на виїздах. Але це цікава професія.
Що загадувати на майбутнє. Треба жити зараз і робити зараз все можливе для того, щоб взагалі можна було говорити про майбутнє. Планів немає. Як буде близитись щось до перемоги - тоді можна буде думати, а зараз ще дуже довгий шлях і не один рік має пройти щоб було хоч якесь наближення. Тому що в нас ще з 2014 року до 2022 не змогли вигнати погань з нашої землі. Хоча її не було й так багато як зараз. А зараз хтось тішиться надією, що це можливо зробити за рік, за два, коли вже майже велика частина півдня окупована, про схід взагалі мовчу. Якщо ми хочемо зберегти хоч якось наших військових, треба робити все можливе і неможливе. Допомога з-за кордону вже впливає на перебіг подій. Якби не ця вся допомога, то невідомо чим це все закінчилося. Поки допомагають - добре. Далі будемо бачити.

P.S. Від автора
28 квітня чоловік Анастасії, Андрій Лінійчук, під час чергового ворожого обстрілу загинув. Анастасія дала чоловіку обіцянку бути сильною і прагне, щоб памʼять про найрезультативнішого зенітника ЗСУ за позивним Кельт, не згасла. Анастасія запустила мерч пам'яті з зображенням героя. Прибуток від продажу йде на волонтерську майстерню" Свій за свого " де і допомагає Анастасія й досі. 
https://petition.president.gov.ua/petition/202004?fbclid=PAAaZmPrW_Fhb_0GvDM6W6CADQvR1j5aaKEAcagf23QsgiOUqHpyr3JWmZwrM

DK

Jeg er 23 år gammel. Jeg beskæftiger mig med at væve net, og lige nu arbejder jeg ikke. Jeg arbejdede inden for service som barista, men så opstod der en situation - min mand blev såret. Han var her i to måneder, og jeg sagde op fra mit job for at være sammen med ham. Så rejste han, og jeg vendte tilbage her for at gøre frivilligt arbejde, og jeg arbejder ikke lige nu. Min mand er allerede tilbage til sine pligter. Han har en orden for tapperhed i tredje, anden og første grad. Han har endnu ikke modtaget første og anden grad, men ordren er allerede udstedt, så han bliver en fuld ridder. Han har allerede skudt ned 17 flyvende mål, en flyvemaskine og 16 droner. Min helt. Han arbejder på forskellige positioner: på første, nul, hvor han skal hen, der tager han hen. Han blev såret af splinter, havde skader på lemmerne. Medicin udvikler sig - alt kan behandles. Han er nu i Donetsk-regionen, vendte tilbage til sine kammerater. Det var svært at lade ham gå. Når han var her, følte jeg mig mere rolig. Der var håb om, at han ville blive, men han er ikke en person, der klager eller taler om sine problemer, han tager sig ikke til noget. Der er arbejde - man skal vende tilbage og gøre det.
Inden det fuldskala invasion var han allerede i øst. Jeg følte selv, at der ville komme en invasion. Jeg kunne ikke sige præcist hvornår. Jeg vidste, at han ville være der i lang tid, og at jeg skulle distrahere mig selv på den tid. Efter den fuldskala invasion tog han til Polen for uddannelse. Uddannelse i brugen af Starstreak-raketkomplekset, der affyres fra skulderen og bruger en laser til at finde målet og styre det manuelt, før målet endelig nedskydes.
Der er ikke noget andet valg her - enten hjælper du og bidrager så meget du kan til sejren, eller du er et sted for dig selv, som mange andre, gør ingenting og bare venter på sejren. Nogle har kritik af militæret - hvorfor det tager så lang tid, når vores jord snart vil være befriet fra disse inkræftinger? Jeg valgte den første mulighed.
Hvis jeg ikke deltager i kampene, så skal jeg hjælpe på den måde, jeg kan. Selvom jeg gerne ville tage af sted for at kæmpe. Men de tager mig ikke, fordi kvinder ikke er så nødvendige på slagmarken. Det er i en vis forstand en byrde for de andre fyre, fordi de i første omgang vil tænke på dig, på dit liv, uanset hvilken rang du har. Jeg afsluttede militærkatedralen. Jeg ville gå med det samme efter katedralen til den fuldskala invasion. Jeg prøvede forskellige enheder, deltog i samtaler. Men de var ikke særlig imødekommende der. Men vi vil se, hvordan det går videre. Jeg ville ønske, at min mand var her. Så han kunne tjene, men ikke i en kampbrigade, der hele tiden er ude. Men det er en interessant profession.
Hvad skal man ønske for fremtiden? Man skal leve nu og gøre alt, hvad man kan nu for at kunne tale om fremtiden overhovedet. Der er ingen planer. Når noget begynder at nærme sig sejr, kan man begynde at tænke på det. Lige nu er der stadig en meget lang vej, og der vil gå flere år, før der er nogen form for fremskridt. Fordi fra 2014 til 2022 kunne vi stadig ikke tvinge fjenden ud af vores jord. Selvom der ikke var så meget af det dengang. Og nu glæder nogen sig til, at det kan gøres på et år eller to, når en stor del af syden allerede er besat, og østregionen er helt tavs. Hvis vi vil beskytte vores soldater, skal vi gøre alt, hvad vi kan og ikke kan. Hjælpen udefra påvirker allerede begivenhedernes forløb. Hvis det ikke havde været for al den hjælp, ville vi ikke vide, hvordan det hele ville ende. Så længe de hjælper, er det godt. Vi vil se, hvad fremtiden bringer.

P.S. Fra forfatteren
Den 28. april blev Anastasias mand, Andriy Liniichuk, dræbt under en anden fjendtlig beskydning. Anastasia gav ham løfte om at være stærk og ønsker, at mindet om den mest produktive luftværnskytte i de ukrainske væbnede styrker, med kaldenavnet Celtic, ikke vil falme. Anastasia har lanceret mindesmærke-merchandise med heltebilledet. Overskuddet fra salget går til velgørenhedsarbejdet "Svij za svojogo", hvor Anastasia stadig hjælper.