EN 

In 13 years I have been a teacher at the 25th lyceum. I teach history and law. Science is interesting and very relevant today, especially when we talk about the history of Ukraine. We need to reclaim our past - the real past, not what they tried to impose on us for centuries. So, we have a lot of work ahead of us. Many interesting things are yet to be discovered, things that were previously unknown.
On February 24th at 5 o’clock in the morning, my husband and I heard explosions, and I woke up the children saying, "Wake up, the war has started!" Although I couldn't even imagine that such a thing could happen in the 21st century. While gathering the children my husband went for the car. When he came back, I said, "Take the children, and I'm going to work." He looked at me and said, "What are you talking about?” The children asked – “where are you going?" I said, "Well, there are children there too!" My husband said, "No, we're going to my parents with the children, and then we'll figure it out." He drove us to my parents' place in Nova Borova, Volodar-Volynskyi district. It was very scary because there were explosions, long lines, phones ringing constantly, and children messaging. It was very painful to read when they started saying goodbye to each other, realizing that they might never see each other again. That was the worst moment.
We arrived at my parents' place, and it wasn't much better there - it was closer to Belarus, but it was a bit calmer. I am originally from there. We stayed there with the children, and my husband went back to Zhytomyr. We stayed there until March 4th. The night of March 3rd to 4th was very difficult, with planes constantly flying in the sky. We spent the whole night in the basement. There was an internal feeling of alarm, and I was waiting for something terrible. People started asking, "Have you heard what happened to our lyceum?" They sent the first photo. I understood that we had no home. The lyceum was our home. My first thought was how to tell the girl about it. But she already knew. She came to me and said, "Mom, why are you worried? They will rebuild a new lyceum for us, and we'll all study in the same shift. We really want to study together."
After that, my husband decided to take us abroad. On March 5th at 6 in the morning, he came, took us to the border, and we spent two months in Poland. It first hit me on the third day that we had left our home. And then I realized that I had made the most crazy decision in my life. Then my children said they refused to eat, they refused everything, they wanted to go home. My parents told me to stay away three times - I stayed, and on the fourth attempt, I said, "Wait for us, we'll be home on May 14th!"
We returned, and my children and I realized that our place is here, and we must be here. I couldn't leave my students. We are responsible for the children we teach too. We started teaching over the internet while still abroad. It saved me from deep depression. When we returned to Ukraine, I felt alive. It was like the air was different when we crossed the border. I understood that we needed to work. It was the end of the school year. We knew we had a lot of work to do. We needed to rebuild Troyanivska, where the primary school is located. We needed to organize classes in a building near the 33rd school. Our whole summer was spent working together. We prepared for the new school year. Sometimes people asked if I was working because the lyceum was gone. I replied, "Those are just walls, but we are here - the teaching staff, the children we have to educate. Walls are not an educational institution! An educational institution is the soul, the people, not the walls. So we worked - diligently and hard. But we managed to restore the educational process. It was difficult to choose the form of learning because children needed to attend school; they needed social interaction. But we were aware of all the risks. Constant air raid sirens, but we would endure them. They were annoying and stressful. The most important thing was to prevent bombings. We would handle everything. We are a hardworking people; we can't stay still. So everything else is manageable. I was inspired by the sixth grade - they were my class. They didn't let me relax; they pushed me forward, even when I felt very burdened and had various thoughts. I would sit down and say that I have 30 more children for whom I am responsible.
Now we have the opportunity to learn. Sometimes I explain to my students that children during the Second World War didn't see each other at all. They didn't have the opportunities we have today. And to think about the young men who are sitting in trenches today, our defenders - whether they have it better than us. This helps me and my students. Our children are much wiser, smarter than us. They mature much earlier than us; there's something we can learn from them.
I've gained a clear understanding of who we really are and what direction we should choose. We must move forward. We must not deviate from our ideas, our aspirations, no matter what obstacles may come our way. We must have a clear goal and always see the light at the end of the tunnel. I've realized that if you sit and wait for tomorrow, it might never come. You must get up and start doing something. Because water doesn't flow under a lying stone. It's very difficult, and sometimes you want to hide, bury yourself so that you don't hear or see anyone. But we must overcome this, find our inner potential. Don't just live for the day. You need to look ahead, plan your life, dream. My Ukrainian language teacher used to tell us: the bigger the goal you set for yourself, the more you will achieve in life.
They show us famous people on television. But if you look around, there are ordinary women who are doing extraordinary things today and not shouting about it. It's from such women that many things depend.
When we were in Poland, I let my emotions out for the first time in my life. I went to the park. Children were playing. I turned around, looked into the distance, and just screamed. I needed to let it out, release my emotions, and make sure my own children didn't see it.
No matter how old a child is, you have to talk to them directly about current events, and then they start adapting more quickly. My three-year-old son knew that a war had started, that there are such scoundrels who want to harm us.
I was amazed that the students of Lyceum No. 25 are so confident and convinced that there is no other option than victory, their confidence is transmitted to me. They understand clearly who we are, who came to us, and for what purpose. I didn't want them to be disappointed in anything. Children inspire me because they are the reason to live and strive for.

P.S. from the author
On March 4, 2022, Russian forces from the air shelled Lyceum No. 25, which is located in the center of Zhytomyr. According to experts, the building cannot be restored, so other premises for learning were found for the students of Lyceum No. 25 by September 1, 2022. More than 1000 students were studying at the lyceum.

UA

Я вже 13 років працюю вчителем 25 ліцею. Викладаю історію і право. Наука цікава і дуже актуальна на сьогодні. Особливо, якщо ми говоримо про історію України. Нам потрібно повертати наше минуле - те минуле, яке дійсне, а не те, що нам намагалися нав’язати протягом століть. Тому в нас дуже велика робота ще попереду. Дуже багато ще чого цікавого нам відкриється раніше невідомого.
24 лютого в 5 ранку ми почули з чоловіком вибухи і я підняла дітей зі словами: «Прокидайтесь, почалася війна!» Хоча я навіть уявити не могла, що у 21 столітті таке взагалі можливо. Я почала збирати дітей, чоловік пішов за авто. І коли він прийшов, я кажу: “Забирай дітей, а я йду на роботу”. Він на мене подивився і каже: «Ти про що? Двоє дітей - ти куди? Кажу: «Ну там же ж теж діти!» Він сказав: «Ні, їдемо до батьків з дітьми, а далі вже будемо вирішувати.” Нас він вивозив до батьків в Нова Борова, Володар-Волинський район. Дуже страшно було тому, що гриміло, страшні черги, телефон розривається в групах, діти пишуть. Дуже болісно було читати коли вони починали один з одним прощатися, розуміючи, що можливо вони більше ніколи не побачаться. Це був найстрашніший момент.
Приїхали до батьків, а там не краще - там ближче до Білорусії, але там було спокійніше трошки. Я звідти родом. Ми з дітьми були там, а чоловік повернувся в Житомир. Ми пробули там до 4 березня. Дуже була складна ніч з 3 на 4 березня, постійно в небі літаки. Всю ніч ми пробули в підвалі. Якесь внутрішнє було відчуття тривоги, я чекала чогось страшного. Почали писати: «Ви чули що з нашим ліцеєм?» Скинули першу фотографію. Я зрозуміла, що немає домівки. Ліцей - це наш дім. Перша думка була - як сказати про це дитині. Але вона вже знала. Вона прийшла до мене і каже: «Мамо, чого ти переживаєш? Нам відбудують новий ліцей і будемо всі вчитися в одну зміну. Ми ж так хочемо всі вчитися в одну зміну.”
І після того чоловік вирішив вивезти нас за кордон. 5 березня в 6 годин ранку приїхав, вивіз нас до кордону і ми два місяці були в Польщі. Те, що ми виїхали за кордон і ми опинилися не вдома, до мене дійшло на добу третю коли ми там були. І тоді я зрозуміла, що я в своєму житті зробила найбільш необдуманий вчинок. Потім діти мої сказали, що вони відмовляються їсти, відмовляються від усього, що вони хочуть додому. Батьки відмовляли мене тричі - я залишалася, на четвертий раз я сказала: «Чекайте нас, 14 травня ми будемо вдома!»
Ми повернулися і я і мої діти зрозуміли, що наше місце тут і ми маємо бути тут. Я не могла залишити своїх учнів. Ми несемо відповідальність за дітей яких ми навчаємо теж.
Ми почали навчатися дистанційно ще будучи за кордоном. Це мене врятувало від глибокого депресивного стану. Повернувшись в Україну, я ожила. Таке враження, що повітря було іншим, коли переїхали кордон. Я розуміла, що потрібно працювати. Був кінець навчального року. Ми чітко розуміли, що у нас дуже велика кількість роботи. Нам потрібно було відновлювати Троянівську, де початкова школа знаходиться. Нам потрібно було організовувати навчання в приміщенні біля 33-ої школи. Все літо в нас пройшло в роботі. Ми готувалися до нового навчального року спільно. Іноді запитували чи я працюю тому що ліцею нема. Я відповідала, що то тільки стіни, але є ми - педагогічний колектив, є діти, яких ми маємо навчати. Стіни - то не навчальний заклад! Навчальний заклад - це душа, це люди, але не стіни. Тому ми працювали - плідно і важко. Але ми зуміли відновити навчальний процес. Важко було обрати форму навчання тому, що дітям потрібно відвідувати школу, їм потрібне спілкування. Але ми усвідомлювали всі ризики. Постійно повітряні тривоги, але ми їх переживемо. Вони дратують і діють на нервову систему. Аби не літало і не вибухало - це найголовніше. А з усім ми впораємося. Ми трудолюбивий народ, ми без роботи не можемо. Тому все інше нам підвладне.
Я надихалася шостим класом - це мій клас. Вони не давали розслабитися, вони змушували рухатися далі, навіть коли мені було дуже тяжко і різні думки надходили . Я сідала і казала, що в тебе ще 30 дітей, за яких ти несеш відповідальність.
Тепер ми маємо можливість навчатися. Іноді я пояснюю учням, що діти під час другої світової війни взагалі не бачилися. В них не було тих можливостей, що ми маємо сьогодні. А подумати про хлопців, які сьогодні сидять в окопах, наших захисників, що їм не краще за нас. Ось це допомагає мені і моїм учням. Наші діти набагато мудріші, розумніші від нас. Вони набагато раніше від нас дорослішають, нам є чого в них вчитися.
З’явилося чітке усвідомлення того, що ким ми є дійсно і який напрямок ми маємо обирати. Ми повинні рухатися. Ми не повинні відступати від своїх ідей, своїх прагнень, які б перешкоди не ставали на шляху. Ми повинні мати чітку ціль і завжди бачити світло в кінці тунелю. Я чітко усвідомила, що якщо ти сядеш і будеш чекати завтра, воно просто може не настати. Ти повинна встати і почати щось робити. Тому що під лежачий камінь вода не тече. Це дуже тяжко і інколи хочеться закритися, закопатися, щоб нікого не чути, нікого не бачити. Але ми маємо перебороти це, знайти в собі внутрішній потенціал. Не жити одним днем. Потрібно дивитися далі, планувати своє життя, мріяти. Моя вчителька української мови нам говорила: чим більшу мету ти перед собою ставиш, тим більше ти в житті досягнеш.
Нам показують по телебаченню відомих людей. Але якщо озирнутися навколо, є звичайні жінки, які сьогодні роблять нереальні речі і не кричать про це. А саме від таких жінок багато чого залежить.
Коли ми були в Польщі, я вперше в житті дала волю своїм емоціям. Виходила в парк. Діти бігли гратися. Я розверталася і дивилася в далечінь і просто кричала. Мені потрібно було викинути, виплеснути емоції і зробити так, щоб власні діти не бачили.
Якого б віку дитина не була, треба говорити прямо про сьогоднішні події, тоді вони починають швидше адаптовуватися. Мій син в три роки знав, що розпочалася саме війна, що є ось такі мразі, яким ми мозолимо очі, які хочуть нас знищити.
Мене здивувало, що наші діти 25 ліцею настільки впевнені і переконані в тому, що іншого варіанту крім перемоги не існує, що навіть їхня впевненість передається мені. Вони чітко розуміють ось те - хто ми, хто прийшов до нас і з якою метою. В мене не було щоб вони десь там в чомусь розчаровувались. Мене надихають діти тому, що є задля кого жити і заради чого.

P.S. від автора
4 березня 2022 року, росіяни з повітря обстріляли ліцей № 25, який знаходиться у центрі Житомира. За висновками фахівців, будівля не підлягає відновленню, тому для учнів ліцею №25 до 1 вересня 2022 року знайшли інші приміщення для навчання. В ліцеї навчалося більше 1000 учнів.

DK

Jeg har undervist i 13 år på 25. lyceum. Jeg underviser i historie og jura. Videnskaben er interessant og meget relevant i dag, især når vi taler om Ukraines historie. Vi skal genoprette vores fortid - den virkelige fortid, ikke det, de har forsøgt at påtvinge os i århundreder. Så vi har meget arbejde foran os. Mange spændende ting er endnu ukendte, ting der tidligere var ukendte.
Den 24. februar kl. 5 om morgenen hørte min mand og jeg eksplosioner, og jeg vækkede børnene med ordene: "Vågn op, krigen er begyndt!" Selvom jeg ikke kunne forestille mig, at sådan noget kunne ske i det 21. århundrede. Jeg begyndte at samle børnene, og min mand gik efter bilen. Da han kom tilbage, sagde jeg: "Tag børnene, jeg går på arbejde." Han kiggede på mig og sagde: "Hvad taler du om? To børn - hvor vil du hen?" Jeg sagde: "Nå, der er også børn der!" Han sagde: "Nej, vi tager til mine forældre med børnene, og så finder vi ud af det." Han kørte os til mine forældres sted i Nova Borova, Volodar-Volynskyi-distriktet. Det var meget skræmmende, for der var eksplosioner, lange køer, telefonen ringede konstant, og børnene sendte beskeder. Det var meget smertefuldt at læse, når de begyndte at sige farvel til hinanden og forstod, at de måske aldrig ville se hinanden igen. Det var det mest skræmmende øjeblik.
Da vi kom til mine forældres sted, var det ikke meget bedre der - det var tættere på Hviderusland, men det var lidt mere roligt. Jeg er oprindeligt derfra. Vi boede der med børnene, og min mand vendte tilbage til Zhytomyr. Vi blev der indtil den 4. marts. Natten fra den 3. til den 4. marts var meget vanskelig, med fly, der konstant fløj på himlen. Vi tilbragte hele natten i kælderen. Jeg var i alarmberedskab, og jeg ventede på noget frygteligt. Folk begyndte at spørge: "Har du hørt, hvad der skete med vores lyceum?" De sendte det første billede. Der forstod jeg, at vi ikke havde noget hjem. Lyceet var vores hjem. Min første tanke var, hvordan jeg skulle fortælle barnet om det. Men hun vidste det allerede. Hun kom til mig og sagde: "Mor, hvorfor bekymrer du dig? De vil genopbygge en ny lyceum til os, og vi vil alle studere på samme tid. Vi vil virkelig gerne studere sammen."
Efter det besluttede min mand at vi skulle til udlandet. Den 5. marts kl. 6 om morgenen kom han, tog os til grænsen, og vi tilbragte to måneder i Polen. Det ramte mig først på tredjedagen, at vi havde forladt vores hjem. Der indså jeg, at jeg havde truffet den mest uforudsigelige beslutning i mit liv. Mine børn nægtede at spise, de nægtede alt, de ville hjem. Mine forældre afviste mig tre gange - jeg blev i Polen, og den fjerde gang sagde jeg: "Nu tager vi hjem, vi er hjemme den 14. maj!"
Vi vendte tilbage, og mine børn og jeg indså, at vores sted er her, og vi skal være her. Jeg kunne ikke forlade mine elever. Vi er også ansvarlige for de børn, vi underviser. Vi begyndte at fjernundervise, mens vi stadig var i udlandet. Det reddede mig fra dyb depression. Da vi vendte tilbage til Ukraine, følte jeg mig i live. Det var som om luften var anderledes, da vi krydsede grænsen. Jeg forstod, at vi skulle arbejde. Det var slutningen af skoleåret. Vi vidste, at vi havde meget arbejde foran os. Vi skulle genopbygge Troyanivska, hvor grundskolen er ligger. Vi skulle organisere klasser i en bygning nær den 33. skole. Hele vores sommer gik med at arbejde sammen. Vi forberedte os til det nye skoleår. Nogle gange spurgte folk, om jeg arbejdede, fordi lyceet var væk. Jeg svarede: "Det er bare vægge, men vi er her - lærerstab, børn, vi skal undervise. Vægge er ikke en uddannelsesinstitution! En uddannelsesinstitution er sjælen, menneskerne, ikke væggene. Så vi arbejdede - flittigt og hårdt. Men vi formåede at genoprette uddannelsesforløbet. Det var svært at vælge undervisningsformen, fordi børnene skulle deltage i skolen, de havde brug for social samvær. Men vi var klar over alle risici. Konstante luftalarmer, men vi insisterede på at udholde dem. De var irriterende og påvirkede nervesystemet. Det vigtigste var at forhindre bomber. Vi ville klare alt. Vi er et hårdtarbejdende folk; vi kan ikke blive arbejdsløse. Så alt andet er til at klare. Jeg blev inspireret af sjette klasse - de var min klasse. De lod mig ikke slappe af; de skubbede mig fremad, selv når jeg følte mig meget belastet og havde forskellige tanker. Jeg ville sætte mig ned og sige: "Du har yderligere 30 børn, som du er ansvarlig for".
Nu har vi mulighed for at lære. Nogle gange forklarer jeg mine elever, at børnene under Anden Verdenskrig slet ikke så hinanden. De havde ikke de muligheder, vi har i dag. Og at tænke på de unge mænd, der i dag sidder i skyttegrave, vores soldater - om de har det bedre end os. Dette hjælper mig og mine elever. Vores børn er meget kloge, klogere end os. De modnes meget tidligere end os; der er noget, vi kan lære af dem.
Jeg har fået en klar forståelse af, hvem vi virkelig er, og hvilken retning vi bør vælge. Vi skal bevæge os fremad. Vi må ikke afvige fra vores idéer, vores ambitioner, uanset hvilke forhindringer der måtte komme vores vej. Vi skal have et klart mål og altid sigte efter lyset for enden af tunnelen. Jeg har indset, at hvis man sidder og venter på i morgen, kommer det måske aldrig. Du skal rejse dig op og handle. Fordi vand ikke flyder under en liggende sten. Det er meget svært, og nogle gange har du lyst til at gemme dig, begrave dig selv, så du ikke hører eller ser nogen. Men vi skal overvinde dette, finde vores indre potentiale. Lev ikke kun for dagen. Du skal se fremad, planlægge dit liv, drømme. Min lærer i ukrainsk sprog plejede at sige til os: jo større mål du sætter for dig selv, jo mere vil du opnå i livet.
De viser os berømte mennesker på fjernsynet. Men hvis man ser sig omkring, er der almindelige kvinder, der gør ekstraordinære ting i dag og ikke skriger om det. Meget afhænger af disse kvinder.

Da vi var i Polen, lod jeg mine følelser komme ud for første gang i mit liv. Jeg gik i parken. Børn legede. Jeg vendte mig om, kiggede ud i det fjerne og råbte bare. Jeg havde brug for at give slip på det, give slip på mine følelser og sørge for, at mine egne børn ikke så det.
Uanset hvor gammelt et barn er, skal du tale med dem om aktuelle begivenheder, og så begynder de at tilpasse sig hurtigere. Min treårige søn vidste, at der var startet en krig, at der er skurke, der ønsker at skade os.
Jeg blev forbløffet over, at eleverne fra Lyceum No. 25 er så selvsikre og overbeviste om, at der ikke er noget andet valg end sejr, og deres selvtillid smitter af på mig. De forstår tydeligt, hvem vi er, hvem der kom til os, og med hvilket formål. Jeg ønskede ikke, at de skulle blive skuffede over noget. Børn inspirerer mig, for de er grunden til at leve og stræbe efter.

P.S. fra forfatteren
Den 4. marts 2022 beskød russiske styrker fra luften Lyceum No. 25, som ligger i centrum af Zhytomyr. Ifølge eksperter kan bygningen ikke genopbygges, så der blev fundet andre lokaler for eleverne fra Lyceum No. 25 inden den 1. september 2022. Der var mere end 1000 elever, der studerede på lyceet.