EN 

I work as a pharmacist at the Main Military Clinical Hospital in the Pechersk District, providing outpatient care to patients. Currently, Ukraine is at war, and there are many wounded individuals in need of assistance, which we provide. We provide them with the necessary medications. In our pharmacy, we have medicines that military personnel receive by prescription, and they obtain these prescriptions for free, as they are the defenders of the Armed Forces of Ukraine.
Our daily routine is filled with sirens and alarms. We don't hide because we can't hide. Our outpatient clinic remains open because there are many sick people. When there was active fighting, we used to hide in bomb shelters, but today we can't do that because so many sick people need urgent care. That's how we work. We must work and help our men since they protect us. The patients vary in age; there are older individuals, younger ones, and even children. Regardless of whether it's a patient from 2006 or a pensioner from 1940, we provide them all with medication free of charge.
The work is tough, but the soldiers help us, and we must help and support them. Just as doctors take an oath, we also pledge to support them. We don't have lunch; we grab a bite and go back to our places.
During the hostilities, I raise my child on my own. She was staying with her grandmother, and I was working. We lived there for about a month until public transportation started running, and things calmed down a bit. However, even though it calmed down, we still hear sirens. Saturday and Sunday used to be our days off, but now, as you can see, the sirens keep sounding.
We don't get to rest because my child stays with me, and after work, there are lots of school lessons to do, but we plan to go to a movie or something on the weekend, perhaps watch an animated film.
The soldiers don't lose their spirit, and there are many young women in our team who are currently at the front lines. They went there for a reason, so we can't lose our spirit here in Kyiv. They don't lose their spirit there; they assist the men, so we can't lose our spirit here. Even from the first day of the war, we haven't lost our spirit. We all stood together. Many people left, some might say they fled, but our team didn't go anywhere. Our chief was of pensionable age, and he has since passed away, but he went to Lviv. My colleagues and I, along with his deputy, remained behind. I lived on the hospital grounds for a month, and we continued working at full capacity. It was never the case that people didn't come to work. We don't lose our spirit; we all work diligently and continue to work.

UA

Я працюю в головному військово клінічному госпіталі печерського району у клініки амбулаторної допомоги фармацевтом. На даний час в нас в Україні йде війна, дуже багато хворих ранених, яким потрібна допомога, які ми і надаємо. Надаємо бажано медикаментами, у нас в аптеці є ліки, які військові отримують по рецепту, вони отримують не за кошти, а по рецепту, так як вони захисники збройних сил України. Наша щоденна рутина наповнена сиренами та тривогами. Ми не ховаємося, тому, що ми не можемо ховатися, у нас поліклініка не закривається, тому що дуже багато хворих. Спочатку, коли були бойові дії, ми ховалися в бомбосховищах, але на сьогоднішній день ми не ховаємось, бо немає у нас такої змоги ховатися, тому що багато людей хворих поступає, яким потрібна термінова допомога надаватися. От так працюємо. Мусимо працювати допомагати нашим хлопцями вони ж нас захищають, от ми їм повинні допомагати. Контингент хворих різний, є старші, є молодші, ж взагалі діти, але ми їм всі повинні надати допомогу, незалежно від того чи це хворий з 2006 року чи це пенсіонер із 1940 року, ми всіх забезпечуємо медикаментами безкоштовно. Робота тяжка але нам допомагають хлопці от і ми маємо їм допомагати, підтримувати. Медики давали клятву, от і ми біля медикі також даємо клятву. В нас немає не обіду ми так перекусили і побігли по своїх місцях. Під час бойових дій, я виховую сама дитину, вона була в бабусі, а я працювала на роботі, місяць ми там жили поки трохи почав транспорт ходити, трохи все притихло, але притихло і знов сирени виють. В суботу і неділю вихідна була, а от сьогодні вчора бачите сирени вили.  Ніяк не відпочиваємо, тому що на моїх руках ще дитина от бачити з роботи прийшла, а купа уроків, на вихідних десь там підемо в кінотеатри якийсь на мультик. Хлопці не падають духом. В нас і дуже багато дівчат молодих, які находяться на даний час на передовій, вони ж для чогось туди поїхали, ми не можемо ж впасти тут в Києві духом наприклад, вони ж там не падають, допомагають хлопцям і ми не можемо впасти духом. І навіть з першого дня війни ми духом не впали ми всі дружно стали , в нас багато хто виїжджали, втікали як то говориться, ми нікуди з нашою командою не тікали. Начальник у на пенсійного віку був, він вже на даний час покійний, то він поїхав до Львову, ми з колегами, зам його оставалася, я місяць там на території госпіталю жила і ми працювали в повному штаті, в повному режимі, такого не було щоб люди не виходили на робочі місця, ми не падаєм духом, трудимся всі, працюємо.

DK

Jeg arbejder som farmaceut på det centrale militærhospital i Pechersk distriktet, hvor vi yder ambulant behandling til patienterne. For tiden ligger Ukraine i krig og der er mange sårede mennesker der har behov for den hjælp, vi kan give. Vi giver dem den fornødne medicin. På vores apotek har vi medicin som militært personale får på recept, og de får medicinen gratis, fordi de tilhører forsvaret.
Vores dagsrutine er fyldt med sirener og alarmer. Vi går ikke i dækning for vi kan ikke gå i dækning. Vores ambulante klinik holder åbent, fordi der er mange tilskadekomne. Mens der var aktive kamphandlinger, plejede vi at gå i beskyttelsesrum, men nu om dage kan det ikke lade sig gøre, fordi der er så mange syge der har brug for øjeblikkelig hjælp. Det er sådan, vi arbejder, vi må arbejde og hjælpe vores mænd, for det er dem, der beskytter os. Patienterne har varierende alder, der er ældre, der er unge og sågar børn. Uanset om patienten er årgang 2006 eller en pensionær fra 1940, får de alle sammen gratis medicin.
Arbejdet er hårdt, men når nu soldaterne hjælper os, så må vi også hjælpe og støtte dem. På samme måde som lægerne aflægger et løfte, så er vi også forpligtet til at hjælpe dem. Vi har ikke rigtig spisepause, det er bare lige en hurtig bid brød og så tilbage.
På grund af krigen må jeg opdrage min datter alene. Vi boede hos hendes bedstemor i en måneds tid, mens jeg arbejdede. Da tingene var blevet lidt roligere og den kollektive trafik begyndte at virke igen, kunne vi tage hjem til os selv igen. Men selv om det er blevet roligere nu, hører vi stadigvæk luftalarmer. Tidligere var der mere stille, lørdag og søndag, men nu kan man høre sirenerne på alle dage. Der er ikke meget fritid for mig, fordi min datter bor hos mig og efter arbejde, er der en masse skolearbejde hun skal passe. Men vi planlægger at gå i biografen i weekenderne, måske for at se en animationsfilm.
Soldaterne taber ikke gejsten og der er mange unge kvinder fra vores team, der for øjeblikket er ved fronten. Der var en grund til at de tog derhen, så vi kan ikke tabe modet her i Kyiv. De hjælper soldaterne og holder modet højt, så det må vi også gøre og fortsætte med at holde sammen. Der er mange, der er rejst væk, nogen siger at de flygtede, men vores team rendte ingen steder. Vores nu afdøde chef var i pensionsalderen og han tog til Lviv, mens jeg og mine kolleger, sammen med sous-chefen, blev tilbage. Jeg boede på hospitalet i en måned og vi vedblev med at arbejde fuldt ud. Det har aldrig været sådan, at folk ikke kom på arbejde, vi mister ikke gnisten, vi arbejder alle flittigt og bliver ved med det.