EN 

I do volunteer work, supporting our guys at the front. I have heard all the shelling, you can imagine. For example, a shell landed about 1.5 kilometers from my house, and the building was shaking. I went outside to take a look, but I didn't get scared. If it had been the first time, maybe I would have been scared, but I've seen all those shelling incidents. There's no time for stress; you need to be here. Every day, we receive requests from the guys, and it puts you on adrenaline. You realize that you're saving lives, and you write calls for assistance on Facebook or Instagram, and people help us. They know us because we've been here since 2014. The charitable organization "Kukhnya Barykad" has been around since 2013, even since the Maidan square incidents.
There are no worries, because you know you're saving lives. They guys ask for medications, or their car broke down on the frontlines, transporting wounded soldiers, so there's constant movement. You need a moment to breathe and rest, but after two seconds, it's back to work. Taking a break is not interesting anymore; you want to do something again. It's adrenaline, a part of it what brings joy to your life. Adrenaline is quite an addictive thing, that's why we say that volunteering is a disease.
When you're always helping, you realize that you're contributing to some good cause, then there's no stress because you're bringing good to someone. You see the people you've helped, even those same soldiers or kids. When you visit them and see the surprise and joy in their eyes, it makes you feel good.
Most of the soldiers only communicate with us because we're warm, kind, and gentle. We give off positive energy, and that's why they talk to us. I have one soldier who said that after talking to me, he feels like he's starting from zero and not feeling like a zero anymore. It's like he's not alone, and he's happy. People like that, when you bring them goodness, you don't get stressed; you enjoy it. If someone just sits and sulks, saying, "I feel bad," with tears, you can put a cross on it. You need to either take that person to a psychologist or I don't know what else can be done.

UA

Я займаюся волонтерством, підтримую наших хлопців на фронті. Я всі обстріли чула. Біля моєї хати прилетіло за 1,5 кілометра, моя хата тряслась ну і що, я вийшла подивилась, ну і що, ну і прилетіло. Біля мого тренажерного залу прилетіло, у нас тут такий район, що в мене прилітає постійно. У мене ту електростанцію бомбили 3 рази, я то все бачила. Мене просто біля триннажерного залу я вийшла, мене підняло поставило, я оглянулася і пішла далі перевзуватися. У мене не було такого, що я злякалася. Якби то було перший раз, може я і налякалася, але я ж ті всі обстріли бачила. Немає вже часу стресувати, тут їздити треба. Кожного дня тут приходять запити від хлопців, ти відразу на адреналіні, ти усвідомлюєш що то рятує життя, ти пишеш заклик чи то в ФБ чи в інсті і люди допомагають вже знаючи нас, тому що ми тут ще з 2014 року, бллагодійна органнізація Кухня барикад у нас взагалі ще з 2013 року існує, ще з майдану. Який може бути стрес, якщо ти усвідомлюєш, що ти рятуєш життя іншим людям. Там просять якісь медикаменти, там автівка поламалась на передовій, що вивозить хлопців поранених, це постійний рух. Треба трохи видихнути і відпочити, ні, 2 секунди приходить, і знов. А вже потім то не цікаво, хочеться знову щось робити, то адреналін, то є своя якась частка адреналіну , яка приносить в твоє життя таку от радість. Адреналін, то дуже така штука залежна, тому ми і говоримо, що волонтерство то хвороба.Я не стресую. Коли ти постійно допомагаєш, то усвідомлюєш то що ти вносиш якусь частинку свою в якусь певну добру справу. Стресу немає, тому що ти приносиш комусь добро, бачиш людей, яким ти допоміг, навіть тим самим військовим ,чи тим самим діткам. Ти приїжджаєш до них, бачиш їх очі, повні здивування і радості.Більшість військових з нами спілкуються тільки за рахунок того, що ми теплі, добрі, ніжні, що ми віддаємо енергію добру і вони з ннами розмовляють. У мене є такий військовий який говорив, от я з тобою поговорив і в мене таке враження, що я тут на нулі, а наче вже і не на нулі, і мені добре, що я вже наче десь вдома. У нього таке є, що він кожен вечір зі мною прощається, бо він в такій ситуації, що там вже неможливо. От люди такі, як ти приносиш комусь добро, ти не стресуєш, ти кайфуєш від того. Якщо людина сяде і буде тупо спресувати , якщо вона буде говорити Мені погано, буде нити, все це можна ставити хрест, як витягувати ту людину, або до психолога, або я не знаю.

DK

Jeg udfører frivilligt arbejde med at hjælpe gutterne ved fronten. Jeg har hørt alle de angreb, man kan forestille sig. For eksempel landede en granat ca. halvanden kilometer fra mit hus, og bygningen rystede. Jeg gik udenfor for at se hvad der var sket, men jeg blev ikke bange. Hvis det havde været første gang, så havde jeg måske været ræd, men jeg har bare set så mange granat angreb. Der er ikke tid til at blive stresset, man skal være tilstede i nuet. Hver dag får vi anmodninger om hjælp fra gutterne og det sætter adrenalinen i gang. Man indser at man er med til at redde liv, man skriver opfordringer om bistand på Facebook eller Instagram og andre folk hjælper os. De kender os, fordi vi har været i gang siden 2014, og velgørenhedsorganisationen ”Kuknya Barykad” (barrikadens køkken) har eksisteret siden 2013, siden begivenhederne på Maidan pladsen.
Der er ingen bekymringer, for man ved at man redder liv. Gutterne efterspørger lægemidler, eller en bil ved fronten, der transporterer sårede soldater, er brudt sammen, så der sker noget hele tiden. Man har lige brug for et øjeblik til at trække vejret og få et hvil, men efter 2 sekunder, så er det tilbage til arbejdet. At holde pause er ikke interessant længere, man ønsker hurtigt at fortsætte, hvor man slap. Det er adrenalinen, der gør det, det er en del af det, der giver livsglæde. Adrenalin er faktisk ganske vanedannende, derfor siger vi også at frivilligt arbejde er en slags sygdom.
Når man hele tiden hjælper, når man indser at man bidrager til en god sag, så er der ingen stress, for man ved at man gør noget godt for nogen. Man møder nogen af de mennesker, man har haft hjulpet, de samme soldater eller børn. Når man besøger dem og ser overraskelsen og glæden i deres øjne, så får man det godt.
De fleste soldater taler kun med os, fordi vi er varme, venlige og imødekommende. Vi udstråler positiv energi og det er derfor, de taler med os. Der var en soldat der sagde til mig, at efter han havde talt med mig, så følte han at han startede fra et nulpunkt, men ikke var et nul længere, det er som om han ikke er alene og han er glad. Når du bringer godhed til den slags mennesker, så bliver man ikke stresset, man nyder det. Men hvis der en der sidder og snøfter og siger han har det skidt, med tårer i øjnene, så må man slå en streg over det. Man må enten tage sådan en person til en psykolog ellers ved jeg ikke, hvad man kan gøre.