EN 

I moved to Lviv from Sevastopol at the end of 2014 during the annexation of Crimea. In 2014, I joined the Azov Regiment to fight, and later the 24th Brigade, where I served for two years. In 2017, I was discharged and returned to Lviv to be with my children, who were living here. My daughter, who was originally from Sevastopol, transferred to a local institute here and completed her studies. I also have a younger son. At the beginning of the full-scale invasion, I volunteered with a group of women, our organization was called the "Galician Witches." Gradually, most of these women went to the front because many of them were former military servicewomen.
Now I am engaged in aerial reconnaissance, so far I am fighting under the black flag . These are individuals who are not officially recognized and, by the way, there are many like us in the army. We don't receive a salary or any official support, but it's more convenient for me. It allows me to be at home sometimes and see my children. Occasionally, the army release me to go abroad to pick up aid, vehicles, wires, or other supplies. Regarding financial matters, I don't need much. I don't smoke cigarettes, unlike the guys. Thanks to volunteers and support from abroad, friends help with financial resources, buying drones, vehicles, and more. However, everyone will have to become officially recognized soon because it's really dangerous. God forbid you lose your life, but at least they would know that you didn't lose it for no reason. In our unit, nearly half operate under the black flag. These are people who fought before, and they have combat experience, military IDs, and they know how to behave in such situations.I genuinely understand people who still do not participate in or support the war because no rockets fly over them. But when a rocket lands nearby, it's genuinely terrifying, and you realize that the war is here, right beside you.I graduated from a pharmaceutical institute in Kharkiv and worked there for a long time. I had many friends, and some of them joined the war effort back in 2014. It was hard for me to understand back then, but gradually I became involved when the Azov Battalion was formed, and a girl I trained with told me about it. That's how I got started.Among my acquaintances, those who fought earlier, before the full-scale invasion, are already on the front lines. They understand that they can teach others, and I'm completely against young guys, under 23 years old, going to fight. Young people shouldn't die. If you walk through Lychakiv Cemetery in Lviv and look at the graves, you'll see that all of them are young guys.My son is also studying at a military lyceum here in Lviv, and it's a fantastic educational institution. Our family consists of only women, and the support provided in the lyceum is incredible. I'm also part of the parents' committee there.I am from Eastern Ukraine and used to speak Russian, but when I joined the 24th Brigade, where most people were from Western Ukraine, I gradually switched to Ukrainian thanks to them. In Lviv, you can still find people who speak Russian, but I'm generally against Ukrainians continuing to speak Russian. It's not that I condemn it; it's just not right. It shouldn't be like that.I am doing fine with the men in our unit. We have decent people, good guys. There are some rural men among them, and their wives regularly send them bags of supplies, but since I have my own car and can go into town, I bring them packages from home, and they always offer me sweets. So I'm okay with it.Overall, I would say that a year has passed since the beginning of the conflict, and now society is not as united. It's even scarier to be a civilian than a soldier, to be honest. It's terrifying because I was shelled in Kramatorsk just a month ago on February 2nd 2023. The Russians were shelling the city, and I drove there because my car had broken down. I went to the auto shop to get it fixed. While I was driving back, some friends called me to have coffee, and I had everything in my car, bulletproof vests, helmets, but in the city, you don't wear any of it. So I went, and my sister lives in Kramatorsk, she called me and told me to go check if her house was damaged because there had been shelling nearby. She gave me the address. I parked the car and just as I did, they shelled. The first time, I didn't even realize. The second time, I panicked because I was a medic, and I pulled out wounded people, but it's different when you're prepared for shelling and expecting it. You know there will be wounded. But when you're just going to have coffee, and it goes off, I ran, and I even forgot to take the first-aid kit. I ran back and forth between the car and the wounded three times. By the time I retrieved the first-aid kit and opened it, it was terrifying. Being a civilian is very scary. I helped a woman, and her husband was screaming "Sveta, Sveta." I was trying to calm him down because they were both wounded by shrapnel. It's really scary. Civilian life is even scarier than being a soldier. Soldiers are prepared for certain scenarios, and they know they might get wounded or killed. But as a civilian, it's really frightening. I have never been to a psychiatric hospital, although many guys who have come from really harsh battles have sought help for their mental health. Maybe it's because I'm a medic, and I have some experience and baggage in this regard. If I were 20 years old, it would have been much harder. When you already have a lot of baggage and experience behind you, it's different. I think it's easier for women because they can cry, shout, and release their emotions. Men cannot do that. They keep it all inside, and that's why they suffer from strokes, heart attacks, go crazy, and end up shooting themselves. It's tough. Women can come and scream to let it out. But it remains to be seen how stable our society will be after the war ends.

UA

Я переїхала вкінці 2014 підчас анексії Криму із Севастополя до Львову. 2014 році пішла воювати в полк Азов, а потім в 24 бригаду, два роки була на війні. В 2017 році я звільнилася, приїхала назад до Львову до дітей, бо вони тут жили. Дочка із Севастополя перевелася в місцевий інститут, тут закінчила. І син молодший. Коли звільнилася приїхала і тут живу. На початку повномасштабного вторгнення ми волонтерили з дівчатами, в нас організація така була Галицькі відьми, а потім ті всі відьми поступово пішли на фронт, бо більшість з них були дівчата військові які звільнені. Зараз я займаюся аеророзвідкою, поки що воюю під чорним прапором. Тобто це люди які офіційно не оформлені доречі таких дуже багато зараз в армії, які не отримують заробітню плату не отримують нічого, але так простіше, я маю змогу інколи бувати вдома і бачити своїх дітей. Інколи мене відпускають наприклад там закордон, забрати якусь допомогу там, машини чи дроти чи ще щось, то я маю змогу приїхати, забрати, подивитися. Мені багато не потрібно, цигарок я не палю, навідміну від хлопців. Дякуючи волонтерам і з-за кордону, друзі допомагають, і грошима і купують дрони, машини. Але все скоро прийдеться всім бути офіційно оформленими, бо дійсно дуже небезпечно, надай Бог загинеш, то хоть знають, що ти загинула не просто так. У нас в підрозділі практично половина під чорним прапором, але це люди, які раніше воювали, вони вже малюють досвід бойових дій, військові квитки, знають як себе там вести. Я насправді розумію людей, які досих пір не воюють, не приймають участі, бо на них не летять ракети, а от коли прилітає, це насправді страшно, і ти вже розумієш, що війна ось, вже тут біля тебе. Я в Харкові закінчила інститут, я за професією фармацевт провізор і я там працювала довгий час. В мене там було багато друзів і дехто з них тоді в 2014 пішов воювати тоді і для мене це було незрозумілим тоді, але якось так поступово. Формувався батальйон Азов і мені про нього розповіла дівчина з якою я навчалася. От там я і розпочала.Серед моїх знайомих , хто воював раніше, до повномасштабного вторгнення, всі вже на війні. Вони розуміють, що вони можуть навчити інших і я взагалі проти щоб молоді хлопці, там до 23 років, йшли воювати. Бо молоді люди не повинні гинути. Якщо пройтися по Личаківському цвинтарі у Львові і подивитися на те, хто там захоронений, то це все молоді хлопці. Мій син також навчається у військовому ліцеї, тут у Львові. Дуже гарний навчальний заклад. Так сталося, що дана наша сім’я складається з одних жінок, і те, що дають в ліцеїв це просто неймовірно. Я там також входжу в батьківський комітет. Я сама із східної України і раніше розмовляла російською, але коли попала в 24 бригаду, де майже всі були із західної України, і там, дякуючи їм, я поступово перейшла на українську мову. Взагалі навіть у Львові є люди які розмовляють російською. Я взагалі проти того, щоб українці продовжували розмовляти російською. Це неправильне, не то що я засуджую це просто не правильно, так не повинно бути. Мені добре з людьми в нашому підрозділі, у нас взагалі нормальні люди, добряки, є чоловіки сільські, їм жінки постійно передають сумки з дому, а так як я маю свою машину і маю змогу виїзджати в місто, то я їм приводжу ті посилки з почати і вони завжди солодки пригощають. То мені чудово. А взагалі я так скажу. От подивіться рік пройшов з початку, зараз вже і суспільство не таке єдинеЗараз цивільним бути ще страшніше чим військовим насправді. Це дуже страшно, бо я місяць тому, другого лютого, я попала під обстріл в Краматорську, їх там обстрілювали, просто будинки в центрі міста. У мене машина зламалася і я поїхала на сто щоб її подивились і потім коли їхала хлопці знайомі подзвонили кави попити, у мене в машині все було, бронежилети, каски, але ж ясно, що я в місті, я того не вдягаю нічого і я поїхала, а в мене сестра там в Краматорську живе, вона мені зателефонувала каже поїдь подивись чи в мене в будинку війна не розбиті, бо там десь поруч було, вона мені і адресу назвала. Я приїхала, тільки припаркувала машину. Вони вдарили перший раз я навіть не зрозуміла, другий раз і я настільки розгубилася, при тому що я медиком була, я поранених витягувала, але одне діло, коли ти готовий до того що буде обстріл, коли ти чекаєш його, що там будуть поранені, чи двохсоті ми трьохсот, ти вже на стрьомні, а тут ти просто йдеш собі каву пити і воно бабах. Я побігла навіть аптечку забула забрати. Я бігала між машиною і тим пораненим три рази. Поки ту аптечку забрала, поки відкрила. То насправді дуже страшно. Цивільним бути дуже страшно. Я допомагала тій жінці, чоловік її так кричав «Свєта, Свєта», я його заспокоювала, бо вони поранені були осколками обоє чоловік і жінка. У нього в грудях така дирка, а він кричить «Свєта, Свєта». То дуже страшно. То навіть гірше мені здається чим військовим. Бо військові, вони до чогось готуються, вони знають, що вони можуть бути поранені, можуть тебе вбити.Я, слава Богу, в психлікарні ще ні разу не лежала, хоча багато хлопців там просто просилися після тих боїв страшних і так, їх просто завозили психіку лікувати. Можливо тому що я все-таки медик, та і вік такий, якби мені було 20 років, було набагато тяжче, а коли в тебе вже багаж бід і пеналів за спиною, то воно не так все. Та й жінкам мені здається простіше, вони можуть поплакати, покричати. Чоловіки так не можуть, так емоційно, вони все в середині тримають, тому в них інсульти та інфаркти, сходять з розуму, вітаються, стріляються. Це тяжко. Жінка прийшла покричала, випустила пар. Але не знаю подивимось наскільки у нас суспільство буде стабільне після закінчення війни. 

DK

Jeg flyttede til Lviv fra Sevastopol i slutningen af 2014, mens Krim blev annekteret. I 2014 tilsluttede jeg mig Azov regimentet for at kæmpe, og efterfølgende den 24. brigade, hvor jeg gjorde tjeneste i 2 år. I 2017 fratrådte jeg tjenesten og vendte tilbage til Lviv for at være sammen med mine børn, som bor der. Min datter, som oprindelig er fra Sevastopol, blev overflyttet til en uddannelsesinstitution her og afsluttede sine studier. Jeg har også en yngre søn.I begyndelsen af den russiske invasion blev jeg frivillig i en kvindegruppe, som blev kaldt ”De Galiciske hekse”. Gradvis rejste flertallet af kvinderne til fronten, fordi mange af dem tidligere havde udført militærtjeneste. Nu beskæftiger jeg mig med luft recognosering, ind til videre kæmper jeg under sort flag, dvs. at man ikke er officielt registreret og anerkendt som soldat. For resten, så er der mange som os, i hæren. Vi modtager ikke løn eller anden officiel støtte, men det passer mig godt. Det giver mig mulighed for en gang imellem at tage hjem og være sammen med mine børn. Af og til bliver jeg fritaget for tjeneste for at tage over grænsen og hente hjælpepakker, biler, kabel eller andre forsyninger.Hvad angår penge, så har jeg ikke de store behov. Jeg ryger ikke, sådan som gutterne gør. Takket være de frivillige og støtte fra udlandet, er der venner der hjælper med penge, med at købe droner, biler og meget andet. I vores enhed tjener næsten halvdelen under det sorte flag, men snart vil alle være nødt til at blive officielt anerkendt som soldater, for det er rigtig farligt ikke at være det. Det her er folk, der har kæmpet før så de har kamperfaring, militære ID kort og viden om, hvordan man skal gebærde sig i krig. Gud forbyde at man skulle miste sit liv, men så ville man da i det mindste vide, at man ikke døde uden grund.Jeg kan virkelig godt forstå folk, der stadigvæk ikke deltager i, eller støtter krigen, for der er ingen rakketr, der flyver over hovedet på dem. Men når et misil slår ned i nærheden, så er det virkelig skræmmende og så indser man, at krigen er her og man er midt i den.Jeg er oprindelig uddannet fra et farmaceutisk institut i Kharkiv, hvor jeg også arbejdede i lang tid. Jeg havde mange venner der og nogle af dem tog del i krigsindsatsen tilbage i 2014. Dengang var det svært for mig at forstå dem, men jeg blev gradvis involveret da Azov bataljonen blev dannet og en pige, som jeg trænede sammen med, fortalte mig om det. Det var sådan, det startede for mig.Dem af mine bekendte som kæmpede før fuld-skala invasionen, er allerede ved frontlinjerne. De ved at de kan lære noget af hinanden, og jeg er helt og aldeles imod, at unge knægte, under 23 år, skal i kamp. Unge mennesker burde ikke dø. Hvis man går en tur gennem Lychakiv kirkegården i Lviv og ser på gravene, så vil man se at de alle sammen er unge fyre.Oprindelig stammer jeg fra det østlige Ukraine og plejede at tale russisk. Men da jeg sluttede mig til den 24. brigade, hvor de fleste er fra det vestlige Ukraine, skiftede jeg takket være dem, gradvis over til Ukrainsk. I Lviv kan man stadigvæk finde mennesker, der taler russisk, men generelt byder det mig imod at ukrainere fortsætter med at tale russisk. Det er ikke sådan at jeg fordømmer det, men det er bare ikke rigtigt, det skal ikke være sådan.Jeg har det fint med mændene i vores enhed, det er anstændige folk, nogle gode gutter. Nogle af dem er fra landet og deres koner sender dem regelmæssigt pakker med forsyninger. Eftersom jeg har min egen bil og kan køre ind til byen, så kan jeg transportere pakker til dem hjemmefra, og så tilbyder de mig altid slik. Så jeg har det fint med dem.Alt I alt, så er der gået et års siden starten på konflikten, og nu er samfundet ikke så forenet mere. For at være ærlig,så er det mere skræmmende at være civil end at være soldat. I februar 2023 var jeg udsat for et bombardement i Kramatorsk. Russerne beskød byen og jeg var taget derhen for at få at få lavet min bil på et autoværksted. På vej derfra blev jeg ringet op af nogle venner der bød på kaffe; i bilen havde jeg både skudsikker vest og hjelm, men det bruger man ikke inde i byen. Jeg havde lovet min søster at se efter, om hendes hus var beskadiget og lige, da jeg parkerede, begyndte der at falde bomber. Til at begynde med forstod jeg det egentlig ikke, men da det blev ved, gik jeg i panik. Jeg er godt nok sygehjælper og jeg begyndte at hjælpe sårede ud af ruinerne, men det er anderledes end ved fronten, hvor man er forberedt på og forventer angreb, der ved man at der kan være nogen sårede. Det er noget andet, når man bare er på vej til at drikke kaffe og der så pludselig sprænger en granat. Jeg løb hen til de sårede og glemte endda at tage førstehjælpstasken med mig, ja jeg løb 3 gange frem og tilbage mellem bilen og dem der var ramt. Jeg hjalp en kvinde hvis mand hele tiden råbte på hende: ”Sveta, Sveta”. Jeg forsøgte at berolige ham, for de var begge ramt af granatsplinter, det var virkelig skræmmende. Det civile liv er mere skræmmende end soldaternes, for soldaterne er forberedt på forskellige scenarier, de ved at de kan blive såret eller dræbt. Jeg har aldrig været på psykiatrisk hospital, selv om mange at gutterne, der har været i virkelig hårde slag, har søgt hjælp til deres mentale helbred. Måske er det fordi jeg er sygehjælper og har noget bagage og erfaring i den henseende. Men hvis jeg var 20 år, ville det have været meget hårdere. Når man allerede har en masse erfaring og oplevelser bag sig, så er det anderledes. Og jeg tror, det er lettere for kvinder for de kan græde og råbe og skrige og slippe deres følelser løs. Det kan mænd ikke, de holder det hele inde i sig selv og derfor får de slagtilfælde, hjerteanfald, bliver sindssyge og ender med at skyde sig selv. Det er hårdt. Kvinder kan skrige og få det ud af systemet. Vi må vente og se hvor stabilt vores bliver, når krigen er slut.