EN 

After the beginning of the war, I have a sense that there's no time to procrastinate because everything can change in an instant. Therefore, things that I used to put off, thinking I'd have time for them someday, I now try to do immediately. I have gained confidence in my actions, and I don't know how to describe it. Initially, I was waiting, but then I realized that waiting for too long is not an option, and life must go on, regardless of the circumstances.
I have a daughter and a husband. It's precisely because of my daughter that I developed this conviction. My grandmother only completed four grades of school due to the second world war and is now a senior citizen. It makes me realize that my child is in the first grade, and I want to do everything in my power to prevent her from experiencing the same fate. I believe that times have changed, and I want my child to have as little awareness of the current situation as possible.
My daughter is with my husband in Kyiv. We temporarily moved to the Vinnytsia region and spent some time there. We deliberately left the city to avoid the worst and initially considered staying there. But in May, we decided to return home because we missed it so much and believed that everything would be fine. During our time away, we wanted to go back home, and we were anxious to return. We have started going out more with our child, taking her on excursions, showing her the city to leave a lasting memory, and more.
My daughter is in the second grade now. Her first-grade experience began with the COVID-19 pandemic and remote learning, followed by the present war and continued remote learning. We essentially had to teach her ourselves initially because everything was new, unorganized, and the school shelter had not yet reopened. Only recently did she start going to school.
We did everything possible to avoid causing anxiety in our child. Additionally, her age played a significant role in this – we deliberately left the city to avoid the worst and initially considered staying away we were very fortunate that we did not experience the worst of the situation.

UA

Мене звати Інна Гордієнко. Я працюю в національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого бібліотекарем. Після війни у мене зйовилося відчуття, що немає часу відкладати, тому що все може змінитися в один моменту і тому всі речі, які раніше я відкладала, думала колись встигну, зараз намагаюся робити відразу, тобто з’явилася впевненість в своїх діях і не знаю як це описати. Спочатку я чекала, потім зрозуміла, що так можна дуже довго чекати, потрібно жити, не зважаючи ні на що. У мене є сімʼя, дочка, чоловік. Саме завдяки дочці і з’явилося це переконання, тому-то згадувала ще історію бабусі, яка через війну чотири класи закінчила і вже людина похилого віку, вона розповідає, що прожила і провчилася тільки чотири роки, і розумію, що у мене дитина в першому класі і може бути те ж саме і ти кажеш, що не може це повтротися і ти робиш все що завгодно щоб цього більше не сталося, незважаючи ні на що, час змінився і щоб дитина якомога менше це відчувала. Моя донька з чоловіком в Києві. Ми виїжджали у вінницьку область, там побули, а потім повернулись у травні місяці. Дуже хотілось повернутися і вірилось що все буде добре. Весь час який там були, хотілося повернутися додому. Переживали якийсь часу а потім повернулися і дуже раділи. Почали більше гуляти з дитиною, на екскурсії ходити, в центре щоб показати їй, застати це все, пофотографуватизалишити в пам’яті і не тільки. Донька ходить в другий клас. Перший клас - спочатку ковид був, дистанційне навчання, потім війна і дистанційне, тобто ми самі її вчили практично, тому що спочатку це все нове, неорганізовано, потім перше півріччя дитина дистанційно навчалася теж, бо школа укриття ще не відкрила, от тільки тільки вийшла на навчання. Ми зробили все можливе, щоб не селити тривогу в дитини, плюс вік такий, нам дуже пощастило, що ми не застали самого пекла, тобто ми виїхали спеціально щоб цього всього не застати, спочатку хотіли залишитися, але після першої ночі в укриття ми пішли і я дивлюся, що соннна дитина в ночі зі сльозами і ми зрозуміли, що потрібно виїзджати.

DK

Efter krigen begyndte, fik jeg en følelse af at der ikke er tid til at udsætte noget, fordi alting kan ændre sig på et split-sekund. Gøremål som jeg plejede at udsætte, fordi jeg tænkte at det når jeg nok på et andet tidspunkt, dem prøver jeg nu at gennemføre øjeblikkelig. Jeg ved ikke lige hvordan jeg skal beskrive det: jeg har fået større tillid til mine egne handlinger. Tidligere var jeg afventende, men jeg har indset at vente for længe på noget er ikke en mulighed, livet må gå videre, uanset omstændighederne.
Jeg er gift og har en datter. Det er lige præcis på grund af min datter, at jeg er kommet til overbevisningen om ikke at udsætte noget. Min bedstemor gik kun 4 år i skole på grund af 2. verdenskrig og er nu pensionist. Det fik mig til at indse, at jeg vil gøre alt, hvad der står i min magt for, at min datter som går i første klasse, undgår at få en tilsvarende skæbne. Tiderne har forandret sig og jeg ønsker, at min datter har så lidt opmærksomhed som muligt, på den nuværende situation.
Vi bor her i Kyiv, men flyttede midlertidigt til Vinnytsa regionen og tilbragte noget tid der. Det var bevidst at vi forlod byen, for at undgå det værste. Men i maj 2023 besluttede vi os til at komme tilbage, for vi savnede det så meget og tænkte, at det nok skulle gå. Mens vi var bortrejst, led vi af hjemve og var ivrige efter at komme tilbage. Vi er begyndt at gå mere ud i byen med vores datter, vi tager på ekskursioner, viser hende byen og taler om dens historie, for at give hende et varigt minde.
Min datter er i 2. klasse nu. Hendes erfaringer med 1. klasse begyndte med COVID 19 pandemien og fjernundervisning, efterfulgt af den nuværende krig og mere fjernundervisning. I alt væsentligt har vi været nødt til selv at undervise hende, for krigen gør at skolegangen har været desorganiseret og skolens beskyttelsesrum er først for lidt siden genåbnet, så det er først for nylig, hun er startet i skolen.
Vi har gjort hvad vi kunne, for at undgå at skabe angst hos vores datter. At hun ikke er ældre, spiller en væsentlig rolle i at det har kunnet lade sig gøre og heldigvis har hun været forskånet for de værste oplevelser.