EN 

I am a librarian at the National Library of Ukraine named after Yaroslav the Wise and I reside in the city of Irpin.From the very first day of the war, our city came under attack because the invaders were advancing towards Kyiv through Irpin, Bucha, and Hostomel. So, from the first day, we had to spend our nights in the basement. We endured a week in Irpin under constant shelling, and, at great personal risk, we decided to leave on March 4th 2022. Our car was hit a bit as we departed in a convoy of vehicles, and it was already dangerous. Kyiv was cut off from us, all the bridges were blown up, so we had to take a different route, forming columns of cars from the Babtysko Church. We had to divide the cars into groups of five and made our way out that way.The first week of the war in Irpin was a shock. It's hard to explain. We ran out of bread by the third day, and pharmacies started running out of supplies on the 3rd or 4th day as well. People were being shot at as they tried to leave. The first victim in Irpin was a two-year-old child who was killed while attempting to leave with her parents. So, we spent a week in the basement with our children, at the neighbors' house because their building was safer, and they had a more secure basement. The basement doubled as a library. That's where we took shelter, in the library of the renowned Ukrainian translator Kochur. It was a museum building, and we spent a week there.We left and initially went to the city of Lutsk, closer to the border. However, we made the decision not to leave the country. I, along with my two children, stayed with my mother and husband. We later relocated to the Cherkasy Region. On March 20th, there was an attack on our home in Irpin. We live in a private house, and the attack didn't hit the main building; it struck the kitchen bay window where we were gathered as a family. Part of the roof was blown off, the ceiling, windows, and walls were completely damaged with holes, but thankfully, at the time, we were not inside the house.We returned home just as Irpin was liberated on April 4th. It was our first time coming back home. My husband was given leave because he had to work on restoring the infrastructure, and I came with him. Our children stayed with their grandmother. For two months, I lived without electricity, gas, and water. It was only +8 degrees Celsius in the house, which was in a state of disrepair. But we were home, and that was the greatest happiness—to return home. Gradually, thanks to many Ukrainians who are truly wonderful people and thanks to the international organizations that provided aid, we managed to partially restore our home in the fall.We didn't believe in leaving the country. I can only speak for myself, but no one could fathom that in the 21st century, someone would just send tanks to attack Kyiv. It was something we couldn't believe. So, when the war started, we woke up our children with those words, and it was just a shock because it was unimaginable. When the Russians occupied Bucha, and we had many acquaintances there who were pleading for us to take them with us, we couldn't do anything, and we just sat there. Later, it became too dangerous to leave, and the state-led evacuation only started around March 7th or 8th. So, all our attempts to leave were entirely at our own risk. When they started shelling and killing people on the 27th, completely shooting up cars, that's when we were truly scared. It was dangerous to leave by car, but it was possible to leave on foot, walking to Kyiv. Many people were doing just that. When we left on the last day, almost everyone else was already leaving on foot, crossing the destroyed bridge. But by then, we found out about a church that was helping people, organizing evacuations. So, we ran to that church. They asked us if we had gasoline, a car, and available seats in our car. We said yes, and within 40 minutes, we were by the church. They also placed two more women with us. Over the phone, they guided us from one checkpoint to another. On the first day, we only made it to Berdychiv. There, we didn't know where to stay for the night. We asked the police, and they sent us to a dormitory. People from all over Irpin gathered there, and by the morning, they scattered in different directions.Also, many of our acquaintances and friends were killed in Irpin. An entire family was killed, and there were numerous reports about them. It was a family of a classmate of my child. They were originally from Donetsk and were walking when they were killed, right when the Russian column was passing. The whole family perished, except for the father who wasn't with them at the time.A person probably gets used to everything, although it's scary to get used to war. But people do get used to it and adjust their plans to the air raid alarms. It was challenging because we had no electricity for a long time due to these power outages. At our place, there were frequent outages until probably October or December, for 3, 4, or 5 days at a time. That was tough. I don't know now; it seems like there's a feeling that I don't want to go anywhere other than home. I returned to work immediately, and I had the opportunity to work remotely until the new year when there were problems with the house. Starting in January, I was back at work, and thanks to work, it keeps me occupied. You're in the center of everything here, like the epicenter of events.The children are also here, attending school. Psychologists are working with them. International organizations are helping us, and the children were sent to a camp during the summer to keep them distracted and to improve the learning process.I signed up as a volounteer in Irpin, and I even received an award from the mayor because I had the opportunity to help people during the summer. So, I have an award somewhere; there's a diploma, though it's not that important. Binance, a cryptocurrency exchange, was helping Ukrainians, and I assisted people in registering on this exchange and filling out the necessary documents. I also helped with distributing humanitarian aid. My husband returned and was restoring the internet network. They had to completely pull the cables. On February 27th, which was the third day of the war when they completely destroyed a Russian column as it was moving through Bucha, my husband was sent there to restore the internet. He came back, and there was no help; no police, nothing. Just dead Russians, lots of tanks. They were working on restoring the internet, and on the 28th, he went back to continue his work. However, when bullets started flying overhead, he realized the danger and decided that life was more important.Everything has changed. My worldview has changed significantly. The value of family has grown immensely, the value of life, and the realization that material possessions are ultimately worthless. Today, you might have everything, but tomorrow, you may have nothing and have to say goodbye to your home, not knowing if you'll return. Values have changed drastically. For me, the most important thing now is my family and the people who surround me, my closest friends, because without people, you may have nothing at all. I think the reason that I don’t lose hope or get depressed, is the inspiration I draw from my work, people around me and my family. That’s my story.

UA

Я працюю в Національній бібліотец України імені Ярослава Мудрого, а проживаю в місті Ірпінь, Київської області.
З самого першого дня війни наше місто почали обстрілювати, тому що вони йшли на Київ через Ірпінь, Бучу, Гостомель. І з першого дня ми вже ночували в підвалі. Ми провели тиждень в Ірпінь під обстрілами і на свій страх і ризик 4 березня виїхали. Нашу машину трохи обстріляли, виїхали ми колонами машин, вже там було небезпечно, від Київа нас відгородили, всі мости були підірвані і ми виїжджали іншою дорогою, колонами від бабтиськоі церкви, машини поділили по п’ять машин в колоні і так ми виїжджали.
Перший тиждень війни в Ірпінь це був шок. Це важко пояснити так. Хліба в нас вже не було на третій день, аптеки почали викривати на 3-4 день також, людей обстрілювали, хто намагався виїжджати. Перша двохсота в місті Ірпінь це була дворічна дитина, яку вбили, коли вона намагалася з батьками виїхати. І так ми провели тиждень в підвалі з дітьми у сусідів тому що у них був більш безпечніший будинок і більш безпечніший підвал. Підвал-бібліотека. Так ми ховалися в бібліотеці відомого українського перекладача Кочура. Це будинок-музей і там ми тиждень провели.
Виїхали і поїхали спочатку до міста Луцьк. Поближче до кордону, але там прийняли рішення, що не будемо виїжджати за кордон, я і двоє моїх дітей ми залишилися з мамою і з чоловіком і весь цей час булиб потім переїхали до Черкаської області, а 20 березня був приліт у наш будинок в Ірпіні. Ми проживаємо в приватному будинку і приліт був не в сам будинок, а в калину біля вікна на кухні, де саме ми сиділи, ми тільки сиділи там усією сім’єю збиралися на кухні. І саме туди був приліт. У нас частину криші знесло, стелю, вікна, стіни повністю були пошкоджені в дирках, але слава Богу на той час нас вже не було в будинку.
Повернулися ми додому якраз як Ірпінь звільнили 4 квітня. Перший раз ми приїхали додому. Чоловіку дали перепустку бо він мав працювати, відновлювати інфраструктуру, а я приїхала з ним, дітей залишили в бабусі і два місяці я жила без світла, газу і води взагалі, в будинку було +8, він був розбитий, але ми були вдома і це було найбільше щастя, повернутися додому. Ну і потроху потрохи, дякуючи дуже багатьом українцям, в нас дуже класні люди, дякуючи людям які з закордону нам допомагали і восени нам трохи відновили будинок завдячуючи благодійним різним міждонародним організаціям.
Ми не виїхали, бо не вірили. Я говорю особисто за себе, бо ніхто не міг повірити, що в 21 столітті хтось може от так взяти і піти танками на Київ. І в це ми не могли повірити. Тобто так, ми прокинулися від того, що почалася війна, розбудили дітей із цими словами, і це був просто шок, тому що в це не вірилось. Коли окупували Бучу, а в нас там теж багато знайомих, які зводили і просили заберіть нас, а ми ніяк не могли цього зробити і сиділи сиділи, а далі вже було небезпечно виїжджати, евакуація від держави почалася тільки десь 7-8 березня. І тобто всі ці намагання виїхати були тільки на свій страх і ризик. І коли вже 27- го почали обстрілювати і вбивати людей, ну тобто розстрілювати повністю машини, то тоді звичайно був страх, страх виїжджати машиною, була можливість вийти пішки, іти пішки до Київа, і так багато людей йшли, бо тоді коли ми виїжджали, це був останній день, майже, а далі тільки тоді люди пішки йшли через зруйнований міст, але тоді ми дізналися, ми зводили писали всім депутатам нашого округу, місцевій владі, але ніхто нам не рекомендував виїжджати всі казали сидіть «сидіть вдома». Перший тиждень. І тоді ми дізналисяб пішли слухи, що одна церква допомагає людям, вона організовує виїзд. І ми побігли до тієї церкви, нас запитали чи в нас є бензин, чи в нас є машина і чи в нас є місця в машині. Ми сказали, що в нас є місця і ми ще можемо забрати двохлюдей і нам надали 40 хвилин. Ми забігли додому, взяли маму, дітей, посадили в машину і за 30 хвилин ми вже були біля церкви. Нам ще посадили двох жінок і по рації, по телефону нас вели від блок посту, до блок посту. В перший день ми доїхали тільки до Бердичева. Там ми не знали, що нам робити, де нам ночувати. Ми запитали в поліцейських, нас відправили до гуртожитку і всю ніч з’їхалися з Ірпеня, і на ранок всі розіжалися далі. От так.
Також дуже багато було вбито знайомих, друзів в Ірпені. Була вбита ціла родина, про них було дуже багато знято відеосюжетів. Родина однокласниці моєї дитини. Вони самі з Донецька і просто вони пішки виходили і от якраз прилетіло як вони йшли і вся родина загинула, залишився тільки батько, бо його не було з ними в той час.
Вже рік пройшов і війна досі триває.
А людина мабуть до всього звикає, хоча це страшно звикати до війни, але людина звикає і свій час і плани підлаштовує під повітряні тривоги. Було важко, бо не було світла дуже довго, з цими вимкненнями, а особливо в нас до мабуть жовтня і до грудня по 3, 4, 5 діб не було світла. Оце було важко. Зараз не знаю, з’явилось таке відчуття, що нікуди не хочеться крім дому.
Я відразу повернулась на роботу, була можливість працювати дистанційно до нового року, коли були проблемних будинком, а вже з січня я на роботі і дякуючи робота відволікає.
Діти теж тут, вони ходять до школи, з ними працюють психологи, нам міждонародним організації допомагають, дітей відправляли літом в табір, також щоб вони якось відволікалися, з ними більш налагодити процес навчання треба.
Я волонтерила в Ірпіні, в мене є навіть нагорода від міського голови, бо була можливість влітку, я допомагала людям. Бінанс є така кріпко біржа і вони допомагали українцям, я допомагала рееструватися на цій кріпко біржі і заповнювати документи, ну і на роздачі благодійної допомоги, то в Ірпіні я волонтерила, тому я ж кажу у мене є навіть нагорода, десь він є той диплом, не до того.
Чоловік повернувся, відновлював інтернет мережу, притягували повністю лінії,а 27 лютого на третій день війни, коли російську колону коли вона йшла от так прямо повулицяз Бучі і її розбили повністю і мого чоловіка відправили туди відновлювати інтернет і тоді він приїхав, а там не було не зсу, ні поліції, нікого, тільки мертві росіяни, куча танків, і вони так сиділи і відновлювали інтернет, 28-го він також поїхав відновлювати інтернет, але коли над головою почали пролітати пулі, тоді він вже звернув, ну тоді вже вирішив, що життя цінніше.
Все змінилося. Світогляд дуже змінився. Цінність сім’ї дуже виросла, цінність життя, цінність того, що матеріальне нічого не вартує взагалі, тому що сьогодні ти можеш мати все, а завтра нічого і все залишити вдома попрощатися зі своїм будинком, ну не знати чи ти повернешся чи ні. Так, цінності дуже змінилися. Для мене зараз найважливіше це моя сім’я і люди які мене оточують, мої найближчі друзів, бо крім людей в тебе взагалі може нічого не бути. Ну це моя історія. 

DK

Jeg er bibliotekar på det ukrainske nationalbibliotek, der er opkaldt efter Yaroslav den Vise, og jeg bor i byen Irpin. Fra krigens allerførste dag kom vores by under angreb, fordi de russiske styrker bevægede sig mod Kyiv gennem Irpin, Bucha og Hostomel. Så fra begyndelsen måtte vi tilbringe nætterne i vores kælder. Vi holdt ud en uge i Irpin, der var under konstant beskydning. Med stor personlig risiko, besluttede vi at forlade byen d. 4. marts. Vores bil blev beskudt da vi forlod byen i en konvoj af køretøjer, så det var farligt. Vi var afskåret fra Kyiv, alle broerne var sprængt i luften, så vi måtte tage en anden rute. Vi delte bilerne ind i kolonner med 5 biler i hver og kom ud på den måde.
Den første uge i Irpin var chokerende, det er vanskeligt at forklare. På tredjedagen var der ikke mere brød og på 3. eller 4. dagen løb apotekerne også tør for forsyninger. Der blev skudt på folk, der forsøgte at flygte. Det første offer var et 2-årigt barn der blev dræbt, da dets forældre tog det med på flugt. Så vi måtte tilbringe en uge i kælderen i naboens hus.
Til at begynde med flygtede vi til byen Lutsk, tættere på grænsen til Rusland, men vi besluttede os for, ikke at forlade Ukraine. Min mand og jeg og vores 2 børn, blev sammen med min mor. D. 20. marts var der et angreb i Irpin, der ramte vores hus og ødelagde vinduet ved køkken-øen. En del af taget var sprængt væk og vinduer, lofterne og vægge var gennemhullet, men heldigvis var vi der jo ikke. Første gang vi kom tilbage til Irpin var d. 4. april, der hvor byen blev befriet. Min mand havde fået orlov fra hæren for at arbejde på at genoprette byens infrastruktur og jeg fulgte med ham, mens børnene blev hos bedstemor. I 2 måneder havde vi ikke gas, vand og elektricitet og det var kun +8 grader inde i huset, som var i forfald. Men vi var hjemme og det var den største lykke – at komme hjem. Takket være mange vidunderlige ukrainere og bistand fra internationale hjælpeorganisationer, lykkedes det os at genopbygge vores hus delvis i løbet af efteråret.
Vi troede ikke på, at forlade landet ville være en løsning for os. Jeg kan kun tale for mig selv, men ingen kunne begribe, at i det 21 århundrede ville der være nogen, der ville angribe Kyiv med kampvogne. Det var bare noget, vi ikke kunne tro. Det var de ord vi brugte, da vi vækkede børnene ved krigens start. Vi havde mange bekendte i Bucha, og da byen blev besat, tryglede de os om hjælp, men vi kunne ikke gøre noget, så vi sad der bare. Senere blev det for farligt at tage af sted og myndighedernes evakuering begyndt først d. 7. eller 8. marts. Så alle vores forsøg på at komme væk var helt vores eget ansvar og risiko. Da russerne d. 27. startede med at bombe og dræbe folk, totalt gennemhulle biler, da blev vi rigtig bange. Det var alt for farligt at tage af sted med bil, men det kunne lade sig gøre til fods, hele vejen til Kyiv, så mange mennesker gjorde det. Da vi tog afsted, var næsten alle andre på vej væk til fods, over den sønderskudte bro.
Mange af vores venner og bekendte var blevet dræbt i Irpin, en hel familie med en klassekammerat til vores barn blev slået ihjel da de var til fods og en russisk kolonne af køretøjer passerede. Alle omkom, undtagen faderen som ikke var sammen med dem på det tidspunkt.
Et menneske kan formentlig vænne sig til alting, selv om det er skræmmende at vænne sig til krig. Men folk tilpasser sig og justerer deres planer, når luft alarmen lyder. Men det er udfordrende, for der er har været lange perioder uden elektricitet, nogen gange helt op til 5 dage ad gangen, det er hårdt. Jeg ved ikke rigtigt, det er som jeg har den der følelse af ikke at ville tage andre steder hen end hjem.
Jeg begyndt straks på arbejdet, da vi kom tilbage, indtil nytår, mens vi havde problemer med huset, kunne jeg arbejde hjemmefra. Fra starten af januar 2023 har jeg været fysisk tilbage på arbejde, og arbejdet holder mig beskæftiget, det er som at være i begivenhedernes centrum. Børnene er også tilbage, de går i skole og går til psykolog behandlinger. De får hjælp fra internationale organisationer og har også været på sommerlejr, det hjælper dem til at tænke på noget andet.
Jeg har meldt mig som frivillig i Irpin og har endda fået en udmærkelse fra borgmesteren, fordi jeg have mulighed for at hjælpe folk i sommerperioden. Så et eller andet sted har jeg en medalje og et diplom, men det er sådan set ikke vigtigt. Jeg har hjulpet folk med, hvordan de skal veksle penge via krypto-valuta og jeg har fordelt humanitære hjælpepakker.
Min mand har været hjemme for at genetablere internet forbindelser, alle kabler har måttet skiftes. Så den 27. februar, på krigens 3. dag, blev en hel russisk kolonne udraderet da den kørte gennem Bucha. Min mand blev sendt dertil for at genoprette internettet, men der var ingen hjælp at få, ingen politi, intet andet end døde russere og masser af smadrede kampvogne. Da kuglerne begyndte at flyve om ørerne på ham, satte han livet højere end internettet.
Alt har ændret sig og mit syn på verden er helt forandret. Værdien af familien er vokset enormt, ligesom værdien af livet og forståelsen af, at materiel ejendom ultimativt er værdiløs. I dag har du måske alting, men i morgen kan det være at du intet har og er nødt til at sige farvel til dit hjem, uden at vide om du kommer tilbage. Mine værdier er radikalt ændret. Nu er det vigtigste for mig min familie og menneskene omkring mig, mine nærmeste venner, for uden andre mennesker har du måske ingenting overhovedet. Jeg tror, at grunden til at jeg ikke mister håbet eller får en depression, er den inspiration jeg får fra mit arbejde, de folk jeg omgiver mig med og min familie. Det er min historie.