EN 

I came from the Kherson region, Blahodatne village, which is located 10 km from Chornobaivka, a place known to everyone in Ukraine. We are a small village, and we were on the front lines, right at the border between the Ukrainian Armed Forces and the Russian aggressors. When we saw tanks entering our village, we had to flee. We left twice – the first time exactly a year ago, we went to my sister in the Kakhovka district. It was safe there, although it was also occupied. We spent the entire summer there and left in September when we realized we needed to save our children. The situation was such that the Russians told us, "We will take your children to Crimea, treat them there, and we will return them to you after a month, and then we will take them to school and return them to you once a month." We understood that we had no choice but to save our children. We packed our belongings and moved through Vasilivka. We transported the children and ended up here in Zhytomyr. We have never regretted our decision.
My sister and I are teachers – I teach biology and chemistry, and she teaches Ukrainian language. Our schools were under occupation, and they couldn't even start distance learning. We were put on a 2/3 salary, so we are still teachers.
Currently, we volunteer at 100 Independence Street, where we help Olya Stakhivska. She's not a charity foundation; she's a local Zhytomyr resident who once helped us immensely. When we first arrived, there was nothing here, and it was a shock for us. When we were leaving, we were told that the house was under renovation, but when we arrived, we realized we had to spend the first night there. We cooked potatoes in our multicooker. Zhytomyr's potatoes are very delicious. We gradually brought things and got things from Olya, as well as from the "Mamochki Zhytomyra" group. We needed tables because at first, Olena was teaching lessons on the windowsill. But we settled in over time.
We have two main areas of activity now. First, we help at 100 Independence Street, sorting and distributing volunteer aid, including clothing, bedding, food, diapers, and children's supplies. The second is what I'm most proud of – the "Positive Resettlers" group. It's an information group created to help newcomers adapt. We were newcomers ourselves, and we always say that we were like them, going through all of this. The "Positive Resettlers" group contains information about how funds work, what assistance is available, where to find diapers, and what's available for whom.
Larysa Kharchuk, the director of Litera Library, allows us to gather there for tea on Sundays. We all come there, bringing our tea and something sweet to eat, and we just chat about our week, share what's new, and discuss our plans for the future.
I'm very proud that my "Positive Resettlers" group is already socially active. They work energetically, baking, cooking, and making things to send as aid to the front lines. They help us at 100 Independence Street. The "Positive Resettlers" came, did their work, and we had tea – they are amazing. The most important thing is that we are three mothers. When we first arrived, it took us about three to four months to get back on our feet. People who join the "Positive Resettlers" group become self-reliant within just one to two months. They can do something not only for themselves but for others too. We share our experiences and tell them where to go, what to do, and that children need to start school immediately, to get their documents right away. Everything we have and can help with, we share. And through this group, there's direct contact with volunteers. I hope more such groups are created, and I'm willing to share my experience on how to do it.
My advice to other women is not to sit or lie down but to get up and go. It's essential to be able to express and specify your needs. The secret of our success lies in stating our needs clearly. For example, we wrote and said we needed three tables for schoolchildren and specified that we required four mattresses because we have that many people. This group of Positive Resettlers was established so that we could help newcomers adapt to their new life. We went through it ourselves and want to make it easier for others. Our children are our main motivation. When children are comfortable and happy, what more does a mother need? That's everything we need.
When we moved here, I was worried that the children wouldn't be able to catch up with their studies. I had this stereotype that urban schools have higher standards, but they had a hard time adjusting until the autumn break. After the break, they caught up with their studies and reached the same level they were at when we left. My younger son, for instance, is an excellent student, one of the best in his class. For us, the most important thing is that our children are comfortable and enjoy going to school. They wake up even earlier than I do, get ready, and head to school. This is probably our biggest incentive: we do everything to make them happy and provide them with opportunities to pursue various activities, whether it's sports or computer courses.
By the way, my elder son is one of the best students in his computer course. He created his own computer game in just two months, and it's been played by 168,000 people on Roblox. His teachers are amazed because nobody else has achieved such results. So, it's clear that our children are eager to realize themselves here, and it's a place they enjoy. As for us, we are also happy to be here, and they are able to realize themselves.

UA

Я приїхала з херсонської області, село Благодатне, воно знаходиться 10 км від Чорнобаївки, Чорнобаївку всі знають. Ми невеличке село, ми були на лінії вогню, саме стик ЗСУ і рашистів, ми змушені були тікати в той момент як побачили, що танки заїхали в село. Ми виїжали двічі, ми перший раз виїхали рівно рік тому ми виіхали до моєї сестри в каховський район. Там було безпечно, хоча теж було окуповано. Ми там перебили все літо і виїхали в вересні місяці, коли зрозуміли, що наших дітей треба рятувати. А ситуація яка була, нам сказали так: «Ми ваших дітей заберемо в Крим, полікуємо там ( це расисти ходили по дворам і розказували) що ми ваших дітей полікуємо, а через місяць вам повернимо і тоді будемо возити до школи і раз у місяць повертати вам дітей». Ми зрозумілим що просто змушені рятувати дітей. Ми взяли ось по такому рюкзаку, по дітям і переїхали, ми ще тоді змогли, через Василівку. Перевезли дітей і потрапили сюди в Житомир. Не разу не пожалкували.
Ось тут ми живемо. То кімната доньки. Це моє ліжко, тут Андрій, мій син, тут Наталка, тут Галина і окремо в іншій кімнаті родина Шматенків.
В цій кімнаті живе моя сестра з чоловіком і дітьми. Тут двохповерхове ліжко, це дуже важливо, бо мало місця. Був вибір або ще одне ліжко, або столи навчальні для хлопців, ну вирішили, що ліжко трохи не зручно, а діти навчаються, ходять у ліцей. Ну тут багато іграшок, бо іграшки розумієте, це зв’язок дітей з домом, вони залишили своє дитинство там, але ж вони в цьому зовсім не винні.
Ми з Вірою вчителі, української мови і я вчитель біології та хімії. Справа в тому, що наші школи були в окупації і там навіть не змогли запустити дистанційне навчання, нас перевели на 2/3 від заробітньої плати, тому ми досі вчителі.
Зараз ми волонтеримо на вул. Незалежності 100, допомагаємо Олі Стахівській. Вона не благодійний фонд, вона житомирянка і колись вона нам дуже допомогла. От уявіть собі, коли ми зайшли сюди, тут не було нічого, це для нас був шок. Коли ми виїжджали, нам сказали, що будинок в стані ремонту, коли ми приїхали, ми зрозуміли, що мусимо першу ніч переночувати. Ми в нашій мультиварці наварили картоплі. Житомирська картопля дуже смачна. І ми потім поступово щось звозили, зносили, щось везла Оля, щось з групи Мамочки Житомира привозили. У нас була потреба в столах, бо спочатку Олена вчила уроки на підвіконні. Але з часом ми обжилися.
У нас зараз є два напрямки діяльності, перший, ми допомагаємо на Незалежності 100, сортуємо, роздаємо волонтерську допомогу, одяг, постіль, харчі, підгузки, дитячі товари. А друге, це те чим я дуже горжуся, це була створена група Позитивні переселенці. Це інформаційна група. Вона створювала для того, щоб надати змогу адаптуватися тим людям, які тільки заїжджають. Ми самі такі були, ми завжди так кажемо, ми були такі як ви, ми через усі це пройшли. І ось є така група ПП, ця група містить інформацію про те як працюють фонди, яка допомога надається, де памперси, де кому що.
Лариса Харчук, це директор бібліотеки Літера, вона нам дозволяє збиратися у них по неділям на чаювання. Ми туди всі приходимо, приносимо із собою чай і що в кого є солоденьке смачненьке і просто спілкуємося, як в кого пройшов тиждень, що нового, які в кого плани на майбутнє.
Я дуже пишаюся тим, що мої позитивні переселенні вже соціально активні. Вони б’ють горіхи на енергетичні батончики, печуть, варять, шкварять передають як допомогу на фронт. Вони допомагають нам на Нежалежності 100. Позитивні переселенці прийшли, зробили справу, ми попили чаю і вони великі молодці. І найголовніше що, ми три мами, коли тільки приїхали, нам знадобилося три чотири місяці щоб стати на ноги. Ті люди які потраплять у цю групу ПП, вони вже за 1-2 місяці самодостатні, вони можуть щось робити, не тільки для себе. Ми це пройшли ми ділимось досвідом, ми їм багато розповідаємо, куди йти, куди не йти, що дітей потрібно відразу до школи, декларації відразу підключайте не бійтеся, все те що ми маємо і чим можемо допомогти. І звичайно через цей фонд є прямий контакт з волонтерами. І нехай більше створюється таких груп, я можу розповісти як, поділитися своїм досвідом.
Щоб ми порадили іншим жінками, це не стояти і не лежати на місці. Внаслідок є таке правило, такий девіз: «Під лежачий камінь вода не тече». Як би тобі не було важко, боляче і образливо за те, що відбувається, ти просто встань і йди. Дуже важливо свої потреби вміти сказати і конкретизувати. В чому секрет нашого успіху, ми писали і казали нам треба три столи для школярів, ми конкретно висловлювали свою думку, нам потрібно чотири матраци, бо в нас стільки то людей, ми про це писали і казали, тобто зрозуміло, що в кожного з нас, в кожног переселенця і не тільки переселенця є своя історія війни, окупації, можливо у когось в полоні рідні, військові, дуже багато історій, у кожного вона своя, але не можна на тому зациклюватися, життя продовжується, діти ростуть. Найголовніший стимул для жінок, я вважаю, що це діти. Дітям комфортно, дітям подобається, що ще треба матері, коли дитина щаслива. Все, що ще треба.
Коли ми переїжджали сюди, то дуже переживали, що діти не зможуть вдягтися в навчання, в мене був стереотип, сільська школа, міська школа, мені здавалася, що в місті більше вимог, але їм було важко буквально до осінніх канікул, і вони вийшли з осінніх канікул і стали на свої місця і на той рівень навчання, з якого вони виїжджали, бо менший в мене відмінник, він наразі є один із кращих в класі. Як для мене це найголовніше, що дітям комфортно, вони із задоволенням ідуть на навчання, вони не встають зпідпалки, а вони встають ще раніше мене і збираються і йдуть до школи. Оце мабуть найкращий наш стимул, ми робимовсе для того щоб їм було найкраще, шукаємо якісь спортивні секції, якісь курси, ми розуміємо, що поки ми в місті, ми маємо можливості їх реалізувати, віддати їх на якийсь спортивний гурток, віддати на комп’ютерні курси. Доречі старший один з кращих в своїх комп’ютерних курсах, він створив свою комп’ютерну гру, буквально за два місяця і вже 168 000 людей зіграло в його гру на Роблоксі. І його вчителі, які зараз його навчають просто вшоці, бо в них таких результатів немає. Тобто наскільки їм, дітям із села хочеться себе реалізувати і їм тут подобається, і наскільки нам тут подобається, що вони себе тут реалізовують. 

DK

Jeg kommer fra landsbyen Blahodatne i Kherson regionen, den ligger 10 km fra Chornobaivka som er kendt af alle i Ukraine. Det er en lille landsby der lå lige på frontlinjen mellem den ukrainske hær og de russiske angribere. Da vi så kampvogne på vej ind i landsbyen, var vi nødt til at flygte. Vi har flyttet 2 gange, første gang for et års tid siden hvor vi tog hen til min søster i Kakhovka. Der var der sikkert, selvom det var under besættelse. Men så begyndte russerne at sige: ”Vi tager jeres børn med til Krim, der vil de få behandling og så kommer de tilbage efter en måned. Derefter kommer de til at gå i skole og så vil I få besøg af dem en gang om måneden.” Da forstod at vi var nødt til at rede vores børn. Vi pakkede vores ejendele, rejste med dem og børnene igennem Vasilivka og endte her i Zhytomyr. Det har vi aldrig fortrudt.
Min søster og jeg er lærere – jeg underviser i biologi og kemi og hun i ukrainsk. Vores skoler var okkuperede af russerne og vi kunne ikke engang etablere fjernundervisning. Min søster og jeg blev sat på 2/3 af vores normale løn og er stadigvæk lærere.
For øjeblikket er vi frivillige i ”100 Indepence Street”, hvor vi bistår Olya Stakhivska. Hun er ikke en del af en velgørenhedsorganisation, hun er en lokal beboer i Zhytomyr som har hjulpet os utrolig meget. Lige da vi kom hertil, var der nærmest ingenting i huset og det var et chok for os. Vi havde godt nok fået at vide på forhånd, at huset var under renovering, men vi var jo nødt til at tilbringe natten her. Vi kogte kartofler i vores camping køkken - kartoflerne fra Zhytomyr er meget velsmagende. Gradvis fik vi fat i ting og sager og fik også foræret noget af Olya og fra Zhytomyrs mødregruppe. Borde, så vi kunne forberede undervisning, var det allerførste vi havde brug for, og efterhånden har vi fået indrettet os.
Vi har 2 hoved-aktivitetsområder. For det første hjælper vi til i ”100 Independence Street” hvor vi sorterer og fordeler bidrag fra donorer, bl.a. tøj, sengetøj, mad, bleer og andre fornødenheder til børn. Det andet område er det jeg er mest stolt af, gruppen ”Positive genbosættere”. Det er en oplysningsgruppe der er blevet til for at hjælpe nytilflyttere med at falde til. Vi var selv nytilkommere og vi siger altid at vi er ligesom dem der lige er flyttet hertil, vi har gennemgået det samme som dem. ”Positive genbosættere” har information om økonomiske forhold, hvilken hjælp der er tilgængelig, hvor man kan finde bleer og hvad der er tilgængeligt og for hvem.
Biblioteksdirektøren har givet os lov til at samles til te om søndagene på biblioteket. Vi kommer alle sammen, medbringende te og søde sager og så snakker vi bare om, hvordan ugen er gået, deler nyheder og diskuterer vores fremtidsplaner.
Jeg er meget stolt over, at ”Positive genbosættere” allerede er en socialt aktiv gruppe. Den arbejder energisk med bagning og madlavning og med at fremstille ting som er nyttige at sende til fronten. De hjælper os i ”100 Indepence Street”. ”Positive genbosættere” kommer derhen, laver deres arbejde, drikker deres te – de er fantastiske. Det vigtigste er nok, at vi er 3 mødre. Dengang vi ankom, tog det os tre til fire måneder at lande på benene. Men dem, der går ind i ”Positive genbosættere”, bliver selvhjulpne på bare en eller 2 måneder. De gør en forskel, ikke bare for sig selv men også for andre. I gruppen deler vi erfaringer, fortæller hvor man skal henvende sig og hvad man skal gøre, at børnene skal tilmeldes skole med det samme, at der skal være styr på officielle dokumenter med det samme. Alt hvad vi ved og kan hjælpe med, det deler vi. Igennem denne gruppe er der direkte forbindelse til de frivillige. Jeg håber, der bliver skabt flere sådanne grupper og jeg deler gerne mine erfaringer med, hvordan man gør det.
Mit råd til andre kvinder er ikke at blive siddende eller lægge sig ned, men rejse sig og begynde at gå. Det er væsentligt at være istand til at udtrykke og præcisere sine behov. Hemmeligheden bag vores succes ligger at formulere vores behov tydeligt. For eksempel, så skrev vi til myndighederne, at vi havde brug for 3 skoleborde til skolebørn og fire madrasser derhjemme, fordi vi er så mange. Som sagt så blev ”Positive genbosættere” etableret for at kunne hjælpe nye tilflyttere med at falde til i deres nye liv. Vi har været igennem det hele selv og ønsker at bane vejen for andre. Vores børn er den primære motivation. Hvis børnene har det godt og er glade, hvad ønsker en mor sig så mere ? Det er alt, vi har brug for.