EN 

Lesya Voitenko, an English teacher at Lyceum No. 25, Zhytomyr.
A misile hit our lyceum and almost completely destroyed it. I have continued to work at the lyceum, but now it is in a different place.
Our lyceum was quite fun, in principle, it still is, but it is very difficult for me to talk about it, remembering this building. Even now, when I prepare to go to work, I always have in my mind the image of those class-rooms in which I worked and of what happened before March 4, 2022.
The lyceum had four floors, the first and second floors were classrooms of the elementary school, in that wing we had an assembly hall, above it was a biology classroom, modern, with various exhibits and everything needed to encourage the pupils to study, on the fourth floor there was a classroom, in which my child studied, my son ... there is nothing left, the fourth and third floors were just destroyed.
Nowadays, the pupils are in different locations: some are abroad in another country, some are attending classes by distance learning on-line, pupils from middle and high school are in one building and junior high school is located in a completely different place. We all long for the return to our original lyceum, where we started our work and education journey.
When the explosion occurred, I was at home, the walls were shaking, the windows were shaking, but I had no idea that it happened at the lyceum. A girl from my class called me and said: "Lesya Vasylivna, a rocket has hit our lyceum." And for about a week after, I could not understand, I could not believe, I was numb and watched myself as if from the outside , because I could not understand how this could happen.
After the attack at the lyceum, my child and I went abroad. It was a very difficult decision for me, because my parents stayed here and they insisted that I should save the child. We were in Germany for almost 3 months and returned back, because it is very difficult to be away from your motherland, I really wanted to go home. So, in May, before the start of the school year, we returned to Ukraine, and now we live here, study here, and do everything to overcome, to rebuild what was taken from us, and to continue to teach and learn here, where we are used to be, where we feel good, where our place of strength is.
My son is 12, he was in the fifth grade. He liked it here, in his school, he felt good here, like at home. For the moment, now he attends online classes. I give lessons in elementary school and I also teach by distance learning.
Before the war, 1,200 children were pupils at our lyceum, now there are 1,120. Very few children have changed educational institutions, this applies more to those who stayed abroad and plan to stay there to live and study, and these are mostly high school children or large families.
After my return, I couldn't come back to the lyceum to look for a long time, to come close, my heart sank and I wanted to cry, it was very difficult.
My husband and I separated before the war, but now he is serving in the army, all my relatives, both male and female, are also now where they are needed, where the majority are... we are doing what everyone who stayed here does and those who does not participate in active combat, they organize donations,, make collections, volunteer to help in order to transfer, help to find and distribute information, medicine, clothes, food. We understand that we can live here in relative peace thanks to the fact that someone is standing there, and protects us.

UA

Войтенко Леся, вчитель англійської мови у ліцеї № 25 була, до того як потрапила ракета і зруйнувала. Зараз продовжую працювати в тому самому ліцеї тільки в іншому місці.
Наш ліцей досить таки веселий був, він впринципі так і є, але дуже важко говорити про це, згадуючи цю будівлю навіть зараз, коли думаю, що мені потрібно піти на роботу, в мене завжди в думках виникає образ тих класів, в яких я працювала і того, що було до 4 березня 22-го року.
Ми зараз знаходимось, наші діти знаходяться, частина закордоном частина на дистанційному навчанні онлайн і частинна дітей, середня та старша школа, в одному приміщенні, а молодша в ішому, і всі ми хочемо повернутися туди, де ми розпочали шлях роботи та шлях навчання.
В ліцеї було чотири поверхи, перший другий поверх це були кабінети початкової школи, в тому крилі у нас був актовий зал, над ним був кабінет біології, сучасний, з різними експонатами всим тим, що потрібно щоб заохотити їх навчатися, на четвертому поверсі був кабінет, в якому навчалася моя дитина, мій син … там нічого немає, якраз влучання було на четвертий та третій поверхи.
Тоді коли пролунав вибух я була дома, стіни задрижали, вікна, але думки про те, що це саме тут відбулось, не було. Мені зателефонувала дитинана з мого класу і сказала: «Леся Василівнна, попали в ліцей». І я з того часу десь тиждень не могла зрозуміти, повірити, була в заціпенінні і спостерігала за собою ніби зі сторони, тому що я не могла зрозуміти як так, так близько.
Після того як ракета влучила у ліцей, ми з дитиною поїхали за кордон. Для мене це було дуже важке рішення, мої батьки залишалися тут і вони наполягали на тому, щоб ми рятували дитину, але ми були в Німечинні майже 3 місяці і повернулись назад, бо дуже важко, дуже хочеться додому. У нас не було в планах переїжати кудись, тільки як екскурсія і туристична поїздка, тому в травні, до навчального року, ми повернулись в Україну і живемо тут, навчаємось тут, і робимо все для того щоб перемогти, щоб відбудувати те, що в нас забрали, і щоб продовжити вчити і навчатися тут, де ми звикли, де нам добре де наше місце сили.
Моєму синові 12, він був в пʼятому класі. Йому подобалось тут, він відчував тут себе добре, як вдома… зараз він навчається онлайн, я ходжу в початкову школу і там в мене уроки, учні, а далі проводжу навчання дистанційно…
У нас в ліцеї до війни навчалося 1200 дітей, зараз 1120. Дуже мало дітей змінило навчальний заклад, більше це стосується тих, хто залишився за кордоном і планує там залишитись жити і навчатися і це вбільшості діти старшої школи або багатодітні сімʼї.
Після поверненя я довго не могла прийти сюди подивитись, близько підійти, стискалося серце і плакати хотілось, дуже важко.
З чоловіком ми розлучились до війни, але зараз він служить, всі мої родичі і чоловічої і жіночої статі вони також зараз там де, де треба, де більшість… ми робимо те, що мабуть роблять зараз всі, хто залишився тут і хто не приймає участь активних бойових діях, донатимо, збираємо, волонтеримо, допомагаємо для того, щоб передати, допомогти, знайти розповсюдити інформацію, ліки, одяг, їжу, бо ми розуміємо, що ми тут можемо жити в умовному спокої завдяки тому, що хтось стоїть там, і захищає нас. 

DK

Lesya Voitenko, engelsklærer på gymnasium nr. 25, Zhytomyr.
Et misil ramte vores gymnasium og ødelagde det næsten totalt. Jeg har fortsat med at arbejde på gymnasiet, men på en anden adresse.
Vores gymnasium var et rigtig sjovt sted, det er det i princippet stadigvæk, men det er meget svært for mig at tale om, når jeg tænker på bygningen som den var. Selv nu, når jeg skal forberede mig til undervisningen, så ser jeg for mig billederne af klasseværelserne hvor jeg arbejdede og hvad der foregik der, før d. 4. marts 2022.
Der var fire etager på gymnasiet, 1. og 2. etage var undervisningslokaler til folkeskolen. I den fløj havde vi også en aula, ovenover den et moderne biologi-lokale, hvor der var forskellige udstillinger og alt, hvad der var nødvendigt, for at understøtte elevernes undervisning. På 4. etage var der et undervisningslokale, hvor min søns klasse holdt til…. Nu er der intet tilbage, 3. og 4. etage er fuldstændig smadret.
Nu om dage, er eleverne spredt for alle vinde: nogle er rejst til et andet land, andre går i skole ved hjælp af fjernundervisning on-line, elever fra mellemskolen og gymnasiet er genhuset i en bygning og de ældste folkeskoleklasser i en helt anden bygning. Vi længes alle efter at komme tilbage til vores gamle gymnasium som det var, dér hvor vi startede vores arbejds- og uddannelsesrejse.
Da eksplosionen fandt sted, var jeg hjemme hos mig selv, murene rystede, vinduerne rystede, men jeg havde ingen ide om at gymnasiet var ramt. En af pigerne fra min klasse ringede og sagde: ”Lesya, vores gymnasium er blevet ramt af en raket”. I en hel uge bagefter, kunne jeg ikke forstå eller tro det, jeg var følelsesløs og så ligesom mig selv udefra, fordi jeg ikke kunne begribe hvordan det kunne ske.
Efter angrebet på gymnasiet, rejse mit barn og jeg til udlandet. Det var en meget vanskelig beslutning at træffe, for mine forældre blev tilbage her og insisterede på, at jeg skulle redde min søn. Vi opholdt os i Tyskland i næsten tre måneder men vendte tilbage igen, for det er meget svært at undvære sit fædreland, jeg ønskede virkelig at komme hjem igen. Så i maj måned, før starten på skoleåret, vendte vi tilbage til Ukraine og nu lever vi her, går i skole her og gør alt hvad vi kan for at overkomme og genopbygge det, der er blevet taget fra os. Vi fortsætter med at arbejde og uddanne os her, hvor vi er vant til at være, hvor vi har det godt og hvorfra vores styrke kommer.
Min søn er 12 år, han gik i 5. klasse. Han kunne lide det her og følte sig godt tilpas, ligesom hjemme. For øjeblikket følger han on-line undervisning. Selv underviser jeg i folkeskolen og jeg bruger også fjernundervisning. Før krigen gik der 1200 elever i vores skole, nu er der 1120. Kun få børn har skiftet til andre skoler og det er for det meste elever der er rejst til udlandet, hvor planen er at de skal blive og studere. For størstedelens vedkommende er det gymnasieelever eller store familier.
Efter vi var vendt tilbage fra Tyskland, gik der lang tid før jeg kunne tage hen og se det gamle gymnasium, komme tæt på det. Mit hjerte sank i livet på mig og jeg havde lyst til at græde, det var meget svært.
Min mand og jeg blev separeret før krigen. Nu gør han tjeneste i hæren, alle mine slægtninge, både mænd og kvinder, er også hvor der er brug for dem, som flertallet af befolkningen. Vi gør, hvad alle der er blevet tilbage gør; dem der ikke deltager i aktive krigshandlinger, de organiserer donationer, laver indsamlinger, er frivillige der hjælper med transport, med at finde og formidle informationer, medicin, beklædning, fødevarer. Vi er helt på det rene med, at vi kan leve i relativ fred her, takket være den omstændighed at der er nogen andre som tager tørnen med at beskytte os.