EN 

My name is Victoriya Miekhonoshyna, I live in the city of Irpin, near Kyiv. I have two sons. Currently, I am studying to become a 3D visualizer. Previously, I worked as a social worker and also as an office administrator. However, I decided to change my career path to work online, considering the current circumstances.On the first day of the war, we heard an explosion at 5:40 in the morning. Initially, the bombings started at Gostomel Airport, which is located just 10 kilometers away from us, so we could hear it very clearly. There were explosions, and at first, we couldn't understand what was happening because there was no information anywhere, neither in the news nor from anyone else. We spent about two hours trying to figure out what was happening, even though we knew something was not right. The school immediately sent a message asking children not to come in. Afterward, we were contemplating what to do because everyone who could leave and had a place to go, started to evacuate. There was a massive traffic jam, everything was at a standstill, and the entire road was blocked. We realized that it made no sense to sit in traffic, and there was nowhere to go anyway. Moreover, my older child fell ill, probably due to nerves, and we decided not to go anywhere. Later, we found out that a military offensive had begun, and it had reached Irpin on February 25th, the very next day. However, they did not enter the city; they stopped at the entrance and encountered resistance. There were battles from three sides, and all the bridges were blown up to prevent their advance, which also made it difficult for us to leave the city. There was only one road left for exiting the city, and it led through the Zhytomyr highway, which, as far as we knew, was also a bit dangerous to travel on. So, we lived in a corridor, in our apartment, two walls away from the windows; that's all we could do at that moment. There was also a basement in the building, but those who went down there said it was very cold, and the children immediately fell ill. We decided it was better to stay in our apartment on the sixth floor with two panoramic windows. Luckily, we had a corridor there where we could hide. We set up sleeping areas there and spent the nights and days. We were even afraid to leave the corridor because there were constant bombings. There were no air raid sirens at all; they appeared only after Irpin was liberated. Then, when we understood that staying was even more dangerous than leaving, we started thinking about how to get out. As our experience later showed, we left just in time because a few days later, the road we used to exit was also blocked, and it became impossible to leave. We left on the sixth day. We spent the night in Skvyra; friends of ours provided us with a house to stay in. Then we went to Berdychiv. It was a big problem to refuel the car because there was no gasoline available. We stood in line at the gas station for five hours. We spent the night in Berdychiv, and only on the third day did we manage to reach Baranivka, where friends took us in. That is, we drove 200 kilometers for three whole days. But we arrived and finally breathed a sigh of relief, knowing that we could go outside and see the sky and the sun. We stayed there, but within a day or two, there was no electricity, gas, or water in the city. All communications were disrupted, and there was no way to stay there anymore. The only road that could be used to leave was also captured, and those who remained had only one option - to cross the destroyed bridge on foot. It can be said that we were lucky because we lived closer to the part of the city through which it was possible to leave. As we now know, Irpin was destroyed by 75% because allof the battles that were taking place here, and the Russians did not advance any further.We returned to Irpin in June. On March 31st, Irpin was liberated, and within a couple of months, all the utilities were restored - we had electricity, water, and most of the area was cleared of mines, as there were still explosive devices scattered everywhere. We decided to come back because my husband needed to return to work. At first, it was scary - shattered glass everywhere, and I worried that the children might get into something dangerous. We haven't ventured into the woods or forest plantations since. It's prohibited to visit the forests; almost every week there's a story about cars or someone stumbling upon mines. We only walk on paved roads.With the younger child, we try not to tell him much to prevent him from delving too deep into the situation. The only thing I realized, even when he was just one year old and didn't understand anything, was that our feelings were being transmitted to him, especially during the first week. I was very anxious, and my hands were shaking; I didn't know where to run, what to do, whether it was better to leave or stay, what to do. We didn't understand how long this would last, and I felt that they were picking up on my anxiety.We initially tried not to explain anything to the older child either, but I realized it was the wrong strategy. It was better to explain everything to him because he could see that something was wrong, but no one was explaining it to him. He was very distressed on the first day; he had a rise in acetone levels and felt very unwell. I understood that it was our mistake not to explain. Later on, we talked to him a lot, and he understood the situation.When we left Irpin and were in relative safety, it took us about a month to recover from the stress. The children got very sick, and we also fell ill, but with completely different illnesses. I think it was all due to stress because we haven't had such severe illnesses since.The older child experienced something called 'night terror' during that time. He would start crying in his sleep at night, not because he had a nightmare and would wake up to tell us about it, but he would cry in his sleep. When we approached him, he didn't react at all; he couldn't even see us and would push us away, asking who we were and what we wanted. This happened for about two weeks, and then it gradually stopped. It was a kind of post-traumatic reaction. He was seven years old at the time.Now we perceive everything differently. It feels like our bodies and nervous systems have adapted to all of this. But the first month was the hardest.With the younger child, I still try not to explain much. If there are rocket attacks on Kyiv, and I see something flying, we go to the corridor, and I explain to him that it's a game, and we need to hide from zombies. I don't explain to him that they are rockets, that we are being attacked, etc. Because I don't see the point in scaring him. The older child understands, and he goes without any problems. They also go to the bomb shelter at school. He is calm about it; there is no panic.We try to hold on; there is no other choice. And perhaps our nervous system, in a self-protective way, perceives all of this differently. I see that people who returned in the summer also perceive it differently; they don't go to bomb shelters out of anxiety. But those who returned for the first time now, they still run to bomb shelters, they are afraid. I guess it changes with time.In May, a lot of rockets were flying towards Kyiv, and every night we slept in the corridor. Then,after about a week or two, there was a moment when sleep deprivation from all of this was so severe that I realized that I would suffer more from sleep deprivation and nervous breakdowns, than from any rocket. So at some point, we stopped going to the corridor. It is exhausting when you experience these rocket-attacks every day, several times a day, and you're afraid of them. Maybe it sounds crazy from an outside perspective, but it was like that, sleep took over, and we wanted to sleep. Many others felt the same way.

UA

Я живу в місті Ірпінь під Києвом. Маю двох дітей, два сина. На даний момент я вчусь на 3д візуалізатора, раніше я була соціальним працівником, працювала також адміністратором офісу, зараз вирішила змінити діяльність щоб працювати онлайн, зважаючи на обставини зараз. Перший день війни ми почули вибух о 5:40 ранку. Взагалі першим почали аеропорт Гостомель бомбити, а це в 10 км від нас. То ми чули все дуже добре. Були вибухи, ми спочатку не могли зрозуміти, що відбувається, бо ніде ніхто нічого не розповідав, ні в новинах, ніде нічого не було. Ми десь мабуть години дві намагались зрозуміти що де відбувається. Хоча ми і розумі що щось не добре. В школі відразу написали, щоб діти не приходили. І далі ми думали, що робити, бо всі хто міг, у кого було куди їхати почали виїджати. Була величезна пробка, взагалі все стояло, вся траса стояла, ми зрозуміли, що стояти зараз немає сенсу в пробці, та і не було куди їхати. Ще і дитина в мене старша захворіла, нудити почало, напевно від нервів, то ми вирішили нікуди не їхати, а потім вже дізналися, що відбувається, що вже пішли в наступ, при чому в Ірпінь вони зайшли буквально 25 лютого, тобто на наступний день, але вони не зайшли в нього, а стали на в’їзді і там їм дали відсіч. Там були бої з трьох сторін, повзривали всі мости, щоб вони не могли пройти і це також ускладнювало нам виїзд з міста, лишилась тільки одна дорога, на виїзд з міста і та йшла через Житомирську трасу, а ми наскільки знаємо, що через Житомирську трасу теж було вже трохи страшно виїжджати. І ми жили в коридорі, в нашій квартирі, дві стіни від вікна, це єдине, що ми могли на той момент. Був ще підвал в домі, але ті що спускалися, казали, що там дуже холодно, діти відразу похворіли. І ми вирішили, що будемо краще в нашій квартирі, на шостому поверсі з двома панорамними вікнами, але добре, що в нас там зроблений коридор так, що там можна було сховатися. Ми обладнали там спальті місця і ночували і жили там. Ми боялися навіть виходити з коридору, бо бомбили постійно. Сигналу тривоги не було взагалі, вони з’явилися вже після звільнення Ірпеня. А тоді вже, коли зрозуміли, що лишатися ще небезпечніше ніж виїхати, почали думати як виїжджати. І як показав вже досвід, то ми дуже вчасно виїхали, бо вже через пару днів цією дорогою, якою ми виіджалли, вже виїхати не можна було. Ми виїхали на шостий день. Ночували в Скирі, знайомі нам дали будинок переночувати, далі в Бердичеві. Взагалі була велика проблема заправити машину, не було бензину. На заправку ми стояли п’ять годин в черзі. Ночували в Бердичеві і лише на треті чутки ми доїхали до Баранівки, де нас приютили друзі. Тобто 200 кілометрів ми їхали три доби. Але приїхали і накінець вздихнули, що можемо вийти на вулицю і побачити небо і сонце. Ми тоді виіхали , а через дня два в місті вже не було ні світла, ні газу, ні води. Всі комунікації перебиті були, там вже лишатися не було як, та єдина дорога, якою можна було виїхати, вже теж була захвачена і всі хто залишився мали єдиний шлях, переходити пішки через зруйнований міст. Можна сказати, що нам пощастило, ми просто жили блище до цієї частини, з якої можна було виїхати. Як ми вже знаємо Ірпінь було зруйновано на 75%, бо тут йшли всі бої і далі росіяни не пройшли. Ми повернулися в Ірпінь в червні. 31 березня звільнили Ірпінь і буквально за пару місяців поремонтувати всі комунікації, з’явилось світло, вода, розмінували більшу частину, бо все ж було в мінах, і це все валялось по всюди. Ми вирішили повертатися, бо чоловіку потрібно було повертатися на роботу. Спочатку було страшно це все, всюди розбите скло, я хвилювалася щоб діти нікуди не влізли. Ні в ліс, ні в лісопосадки ми досих пір не ходимо. Заборонено відвідувати ліси, майже кожен тиждень якась історія, що машини, чи хтось там натрапив на міни. Поки тільки по асфальту ходимо. Молодшому ми стараємось мало розповідати, щоб він не сильно занурювався в цю тему. Єдине, що я зрозуміла, навіть коли йому був рік і він ще нічого не розумів, йому передавались наші переживання, особливо в той перший тиждень, я дуже хвилювалася, в мене навіть руки тремтіли, я не розуміла куди бігти, що робити, як краще, виїхати, не виїхати чи пересидіти, що робити. Ми тоді не розуміли на скільки довго це все, і я відчувала, що їм це передається. Старшому ми теж намагались спочатку нічого не пояснювати, але я зрозуміла, що це була неправильна стратегія, краще було б йому все пояснить, бо він бачить, що щось не такі, а йому ніхто нічого не пояснює і він настільки перший день переживав, що в нього піднявся ацетон і йому було дуже погано. І я зрозуміла, що це була наша помилка, що ми нічого не пояснили. Потім ми вже з нам багато говорили, впринципі він розумів ситуацію. Коли ми вже виїхали з Ірпеня і були в відносній безпеці, десь мабуть місяць ми всі відходили від цього стресу. Діти дуже сильно перехворіли, ми за ними перехворіли і причому абсолютно різними хворобами. Я думаю, що це все на фоні стресу було, тому що більше після цього таких сильни хвороб у нас не було. В старшого також було тоді, як я потім вже дізналася, називається «нічний терор». Коли він вночі починав плакати ввісні, тобто не тому, що йому приснився кошмар і дитина просинається і розповідає, от там мені щось приснилося. А він наче у вісні починав плакати, ми до нього підходимо, а він абсолютно не реагує, тобто навіть не бачить нас, починає нас відштовхувати, хто ви такі, що ви хочете. Десь напевно тижня два таке було, а потім трохи відпустило і більш такого не було. Такий післястресовий був відходняк. Йому було тоді 7 років. Зараз вже по-іншому все сприймаємо. Таке відчуття, що організм і нервова система адаптується просто вже до цих всіх речей. Але першим місяць був самий важкий. Молодшому я досих пір стараюся нічого не пояснювати, якщо є якісь ракетні атаки на Київ і я бачу, що щось летить, то ми йдемо в коридор і я йому пояснюю що, це така гра і нам треба від зомбі сховатися. Я йому не пояснюю, що це ракети, що нас б’ють і т. д. Бо я не бачу сенсу його лякати. Старший то звичайно розуміє і йде без проблем, вони також в школі спускаються в бомбосховище. Він спокійно відноситься до цього. Немає якоїсь паніки. Стараємося, тримаємося, немає іншого вибору, та і нервова система мабуть, в цілях самозахисту, вона якось по іншому все це сприймає. Я от дивлюсь, що люди які повернулися першим літом, вони теж по іншому це сприймають, вони не ходять в бомбосховища по тривозі. А ті що повернулись перший раз ось зараз, вони досі бігають в бомбосховища, вони бояться. Це мабуть з часом якось проходить. От в травні дуже сильно на Київ летіло все і кожну ніч ми спали в коридорію Тоді десь через тижня два настав такий момент, коли недосипання було настільки великим, від усього цього, що я зрозуміла, що від недосипання і нервових зривів я швидше постраждаю ніж від якоїсь ракети. І тоді ми просто, в якийсь момент, перестали ходити в коридор. Бо вже було таке виснаження організму, коли ти кожен день, по декілька раз на день, слідкуєш за цими ракетами, що куди летить, боїшся їх. Можливо зі сторони це звучить дико, але якось так, сон взяв своє і хотілось спати. І так багато в кого. Коли ми повернулися в квартиру, то всі вікна були розбиті, все в осколках, а коридор лишився цілим. 

DK

Mit navn er Victoria Mekhonoshina, jeg bor i byen Irpin nær Kiev. Jeg har to sønner. I øjeblikket studerer jeg til 3D-visualisator. Tidligere arbejdede jeg som socialarbejder og også som kontoradministrator. Imidlertid besluttede jeg at ændre min karrierevej for at arbejde online, med tanke på de nuværende omstændigheder.På den første dag af krigen hørte vi en eksplosion kl. 05:40 om morgenen. Først begyndte bombardementet ved Gostomel Lufthavn, som ligger kun 10 kilometer væk fra os, så vi kunne høre det meget tydeligt. Der var eksplosioner, og i starten kunne vi ikke forstå, hvad der skete, fordi der ikke var nogen information nogen steder, hverken i nyhederne eller fra nogen andre. Vi brugte cirka to timer på at forsøge at finde ud af, hvad der foregik, selvom vi vidste, at noget var galt. Skolen sendte straks en besked om, at børnene ikke skulle komme.Herefter overvejede vi, hvad vi skulle gøre, fordi alle, der kunne, og havde et sted at tage hen, begyndte at evakuere. Der var en massiv trafikprop, alt holdt stille, og hele vejen var blokeret. Vi indså, at det ikke gav nogen mening at sidde fast i trafikken, og der var alligevel ingen steder at tage hen. Desuden blev mit ældre barn sygt, sandsynligvis på grund af nervøsitet, og vi besluttede ikke at gå nogen steder. Senere fandt vi ud af, at der var startet en militæroffensiv, og den havde nået Irpin den 25. februar, allerede den næste dag. Dog trængte de ikke ind i byen; de stoppede ved indgangen og stødte på modstand. Der var kampe fra tre sider, og alle broer blev sprængt for at forhindre deres fremrykning, hvilket også gjorde det vanskeligt for os at forlade byen. Der var kun én vej tilbage fra byen, og den førte gennem Zhytomyr-motorvejen, som vi vidste, også var farlig at rejse på.Så vi boede i en korridor, i vores lejlighed, to vægge væk fra vinduerne; det var alt, hvad vi kunne gøre på det tidspunkt. Der var også en kælder i bygningen, men dem, der gik der ned, sagde, at det var meget koldt, og børnene blev straks syge. Vi besluttede, at det var bedre at blive i vores lejlighed på sjette sal med to panoramavinduer. Heldigvis havde vi en korridor der, hvor vi kunne gemme os. Vi indrettede sovepladser der og tilbragte nætterne og dagene der. Vi turde end ikke forlade korridoren, for der var konstant bombardementer. Der var slet ingen luftalarmer; de begyndte først at fungere, efter at Irpin var blevet befriet. Derefter, da vi forstod, at det var farligere at blive end at gå, begyndte vi at tænke på, hvordan vi skulle komme væk. Som vores erfaring senere viste, forlod vi Irpin lige i rette tid, for få dage senere blev vejen, vi brugte til at komme væk, også blokeret, og det blev umuligt at forlade byen.Vi forlod byen på den sjette dag. Vi tilbragte natten i Skvyra; venner af os stillede et hus til rådighed for os at bo i. Derefter kørte vi til Berdychiv. Det var et stort problem at tanke bilen, for der var ingen benzin til rådighed. Vi stod i kø på tankstationen i fem timer. Vi tilbragte natten i Berdychiv, og først på tredjedagen formåede vi at nå Baranivka, hvor venner tog imod os. Det vil sige, at vi kørte 200 kilometer i tre dage. Men vi kom frem og kunne endelig trække vejret lettet, vel vidende at vi kunne gå udenfor og se himlen og solen. Vi blev der, men i løbet af en eller to dage, var der hverken elektricitet, gas eller vand i byen. Alle kommunikationslinjer var afbrudt, og der var ingen måde hvorpå vi kunne blive der. Den eneste vej, der kunne bruges til at komme væk, var også erobret, og de, der blev tilbage, havde kun én mulighed - at krydse den ødelagte bro til fods.Man kan sige, at vi havde heldet med os, for vi boede tættere på den del af byen, hvorfra det var muligt at komme væk. Som vi nu ved, blev Irpin ødelagt med 75%, på grund af alle de kampe der fandt sted her, og russerne rykkede ikke videre.Vi vendte tilbage til Irpin i juni. Den 31. marts blev Irpin befriet, og inden for et par måneder blev alle forsyningerne genoprettet - vi havde elektricitet, vand, og størstedelen af området blev ryddet for miner, da der stadig var eksplosive genstande spredt overalt. Vi besluttede at komme tilbage, fordi min mand skulle tilbage på arbejde. I begyndelsen var det skræmmende - knust glas overalt, og jeg bekymrede mig for, at børnene måske ville komme ud for noget farligt. Vi har ikke bevæget os ind i skovene eller skovplantagerne siden. Det er forbudt at besøge skovene; næsten hver uge er der en historie om biler eller nogen, der snubler over miner. Vi går kun på befæstede veje.Det yngre barn prøver vi ikke at fortælle for meget, for at forhindre ham i at blive for involveret i situationen. Det eneste, jeg indså, selv da han kun var et år gammel og ikke forstod noget, var, at mine følelser blev overført til ham, især i den første uge. Jeg var meget bekymret, og mine hænder rystede; jeg vidste ikke, hvor jeg skulle løbe hen, hvad jeg skulle gøre, om det var bedre at tage væk eller blive, hvad jeg skulle gøre. Vi forstod ikke, hvor længe det ville vare, og jeg følte, at børnene kunne mærke min angst.Vi prøvede heller ikke at forklare noget til det ældre barn i starten, men jeg indså, at det var den forkerte strategi. Det var bedre at forklare alt til ham, fordi han kunne se, at noget var galt, men ingen forklarede det til ham. Han var meget bekymret den første dag; hans acetoneniveau steg, og han følte sig meget dårlig. Jeg forstod, at det var vores fejl, ikke at forklare noget. Senere talte vi meget med ham, og han forstod situationen.Da vi forlod Irpin og var i relativ sikkerhed, tog det os cirka en måned at komme sig over stresset. Børnene blev meget syge, og vi blev også syge, men med helt forskellige sygdomme. Jeg tror, at det hele skyldtes stress, for vi har ikke haft så alvorlige sygdomme siden.Det ældre barn oplevede noget kaldet 'natteangst' på det tidspunkt. Han begyndte at græde i søvne om natten, ikke fordi han havde mareridt og vågnede op for at fortælle os om det, men han han græd i søvne. Når vi prøvede at kontakte ham, reagerede han slet ikke; han kunne ikke engang se os og ville skubbe os væk og spørge, hvem vi var, og hvad vi ville. Det stod på i cirka to uger, og derefter stoppede det gradvist. Det var en form for post-traumatisk reaktion. Han var syv år gammel på det tidspunkt.Nu opfatter vi alt på en anden måde. Det føles som om vores kroppe og nervesystemer har tilpasset sig alt dette. Men den første måned var den sværeste.Med det yngre barn prøver jeg stadig ikke at forklare meget. Hvis der er raketangreb på Kiev, og jeg ser noget flyve, går vi ind i korridoren, og jeg forklarer ham, at det er en leg, og vi skal gemme os for zombier. Jeg forklarer ham ikke, at det er raketter, at vi bliver angrebet osv. Fordi jeg ikke ser pointen i at skræmme ham. Det ældre barn forstår det, og han går uden problemer. De går også til beskyttelsesrummet, henne i skolen. Han tager det roligt; der er ingen panik.Vi prøver at holde ud; der er ingen anden mulighed. Og måske opfatter vores nervesystem på en selvbeskyttende måde alt dette anderledes. Jeg ser, at folk, der vendte tilbage om sommeren, også opfatter det anderledes; de går ikke til beskyttelsesrum af frygt. Men dem, der vendte tilbage for første gang nu, løber stadig hen til bombeskjulene, de er bange. Jeg tror, det ændrer sig med tiden.I maj fløj der mange raketter mod Kiev, og hver nat sov vi i korridoren. Derefter, efter cirka en uge eller to, var der et øjeblik, hvor søvndepriveringen fra alt dette var så alvorlig, at jeg indså, at jeg ville lide mere af søvndeprivering og nervøse sammenbrud end af en hvilken som helst raket. Så på et tidspunkt holdt vi op med at gå ind i korridoren. Det er udmattende, når du overvåger disse raketangreb hver dag, flere gange om dagen, og du er bange for dem. Måske lyder det vanvittigt udefra, men det var sådan, søvnen tog over, og vi ville sove. Mange andre følte det på samme måde.