EN 

You know what I did on the first day of the war? I didn't have to go to work at the school that day, so I thought I'd tend to my flowers. It was scary, people were telling all sorts of things, but nobody was doing anything. Then I looked out the window and saw people carrying sandbags near the prosecutor's office. There was work to be done. So I dressed up and went out. I filled sandbags and carried them; I did this near the theater and the prosecutor's office. That's how I found myself some work. You know what I thought, first and foremost? Whatever will be, will be. And then I found this activity, weaving camouflage net. I didn't stress out because I was occupied all the time, and there was no fear because I've lived my life already. If something were to happen to me, the world wouldn't lose anything, but when it comes to young people, it's undoubtedly frightening. What I worry about the most are the soldiers; they are always on my mind. When I see them on the street, I check Facebook to see how many of them have died. Every time I interact with them, I think about what they eat, how they sleep. Sometimes when I think of treating myself, I remember that they can't afford to treat themselves, they're out there. These thoughts are always in my head. When I see them, I want to hug each and every one of them. Sometimes, if I have some gloves or scarves in my bag, I ask them if they need any. If I approach them, they often take these things, especially if I talk to them. I can't get them out of my head, and for some time, I feel like I must do something for them because it's the right thing to do. When people mention depression or something like that, I believe that you have to do something about it. When you are doing something you know is useful and necessary, depression tends to fade away. Fatigue accumulates, but the feeling that you don't want to do anything disappears. Right now, the most important people are the soldiers. You see, I am almost crying when I talk about them because I know they lack things like proper clothing, weapons, and food. I'm really impressed by them, and honestly, I'm impressed by the whole nation. Since I don't mingle with people anywhere except here, where most people are focused in the same way, it's easier for me. But when I find myself in a different environment, I get sick because I see that people are not speaking properly. I don't see much value in doing concert activities during a war. I'm even a bit embarrassed about it. I go to the combat zone because it's Christmas, and the soldiers aren't home. I go for Easter, and I thought maybe God would spare us, and we wouldn't have to go for Easter because the soldiers wouldn't need it anymore, but it turns out they still do. So, we're preparing to go to them. I conduct quizzes with them; I tell them about Ukrainian traditions, ask them questions, and they answer. I give various prizes, like warm socks and such. They laugh, and it's pleasant, but, excuse me, compared to giving them a gun, ammunition, a net, or something like that, I don't see a particular purpose. To be honest, I don't really want to do it. Do you think I want to sing? I wanted to sing, I'll tell you. A week passed since the full-scale invasion, and we started weaving nets from the third day. One day, the thought came to me that we needed to sing because if the devil came here straight to us, we should at least sing before our death. So we started singing. We sang every day, a lot, we sang everything we could.

UA

Я знаєте, що робила в перший день війни, у той день в школу на роботу не треба було йти, думаю займуся своїми квітами. Ну страшно було, люди розповілали різне, але щось ніхто нічого не робив. А потім виглянуло в вікно і люди біля прокуратури мішки з піском носять. Все, робота є. Одягнулася і пішла. Наповнювала мішки і носила, робила це біля театру і прокуратури. Я так знайшла собі роботу. Я знаєте що думала, першим чином, як буде, так буде. А потім вже це заняття знайшла, плетення сіток. Я не стресувала, бо я весь час була зайнята, страху не було чому, тому що я прожила життя вже, вже якби щось зі мною сталося, то нічого в світі не загубилося скажім так, от коли молодь, то звичайно страшно. Найбільше я хвилююся це про військових, от вони в мене в голові. Я коли бачу їх на вулиці, дивлюсь в фейсбуці скільки гине їх. І от я завжди, коли я їм, думаю, що вони їдять, коли сплю, думаю як вони сплять, ну щось таке, коли думаю собі дозволити, то думаю, вони ж собі не дозволять, вони там. От завжди в мене таке в голові. Коли я бачу їх мені кожного хочеться з них обняти, і часом, коли в мене є в сумці ці бахмутки або лахмутки, я кажу нашоломники, то я можу запропонувати, я підходжу і питаю чи вам часом не треба, то вони беруть на вулиці, якщо я до них звертаюся. Я не можу викинути з голови і якийсь час щось не робити для них, того що це не правильно. То якщо люди кажуть, що дипресія чи щось таке, то я вважаю, що від дипресіі треба щось робити. Коли ти щось робиш і знаєш, що вони корисне і воно треба, то дипресія десь дівається. Втома то так, накопичується, але саме таке відчуття, що нічого не хочеться, пропадає. Так найголовніші люди зараз це військові. От ви бачите, я вже як неврастенічно, я про них говорю і мені вже плакати хочеться, тому що знаю, що їм десь щось не вистачає ні в одязі ні в зброї, їжі. Я від них взахваті , я взагалі чесно кажучи від народу в захваті взагалом, і так як я не буваю серед народу ніде, крім тут, де всі такі більш менш спрямовані, то мені так легше, а якщо я потрапляю в якесь інше середовище, я захворіваю просто.Я не бачу в концертній діяльності якогось такого вже надто великого плюса під час війни. Я трохи соромлюсь цього навіть, я їду, тому що Різдво , а військові не вдома, їду на Великдень, я думала бог помилує і ми вже не поїдемо на Великдень, що вже не треба буде їм, а виходить що таки треба. То впринципі ми готуємось щоб поїхати до них. Я там з ними вікторини проводжу, я їм розповідаю про українські звичаї, питаю їх, а вони відповідають, даю призи всякі подарунки, ну шкарпетки теплі всякі, вони сміються, приємно звичайно, але ж то вибачте в порівняні з тим, якщо б я їм дала якусь гвинтівку чи патрони чи ту сітку чи кікімуру, я якось не вбачаю в цьому особливого призначення. Я вам скажу чесно, мені його не дуже хочеться, ви думаєте мені співати хочеться. Мені хотілось співать, я вам скажу, тиждень пройшов з повномасштабного вторгнення, тут сітки ми з третього дня внизу плели от і така думка виникла один раз, що треба наспіваться, бо як попаде цей чорт сюди прямо на нас, то що ж ми не поспівали навіть перед смертю. І чогось почали співати. І ми співали щодня, багато співали все переспівали що тільки можна. 

DK

Ved du hvad jeg gjorde på den første dag under krigen? Jeg skulle ikke på arbejde på skolen den dag, så jeg tænkte, jeg ville passe mine blomster. Det var skræmmende, folk fortalte alle mulige ting, men ingen gjorde noget. Så kiggede jeg ud af vinduet og så folk bære sandsække ved anklagemyndighedens kontor. Der var arbejde at gøre. Så klædte jeg mig på og gik ud. Jeg fyldte sandsække og bar dem; jeg gjorde det ved teatret og anklagemyndighedens kontor. Sådan fandt jeg mig noget arbejde. Først og fremmest tænkte jeg: Hvad der skal ske, vil ske. Og så fandt jeg denne aktivitet med at væve camouflage net. Jeg blev ikke stresset, fordi jeg var optaget hele tiden, og der var ingen frygt, fordi jeg allerede havde levet mit liv. Hvis der skulle ske noget med mig, ville verden ikke miste noget, men når det kommer til unge mennesker, er det utvivlsomt skræmmende. Det, jeg bekymrer mig mest om, er soldaterne; de er altid i mine tanker. Når jeg ser dem på gaden, tjekker jeg Facebook for at se, hvor mange af dem der er døde. Hver gang jeg interagerer med dem, tænker jeg på, hvad de spiser, hvordan de sover. Nogle gange, når jeg tænker på at forkæle mig selv, husker jeg, at de ikke har råd til at forkæle sig selv, de er derude. De tanker er altid i mit hoved. Når jeg ser dem, vil jeg omfavne hver eneste af dem. Nogle gange, hvis jeg har handsker eller tørklæder i min taske, spørger jeg dem, om de har brug for det. Hvis jeg nærmer mig dem, tager de ofte disse ting, især hvis jeg taler med dem. Jeg kan ikke få dem ud af mit hoved, og i noget tid føler jeg, at jeg må gøre noget for dem, fordi det er det rigtige at gøre. Når folk nævner depression eller noget i den retning, tror jeg, at man skal gøre noget ved det. Når du gør noget, der er nyttigt og nødvendigt, plejer depression at forsvinde. Træthed akkumuleres, men følelsen af, at du ikke har lyst til at gøre noget, forsvinder. Lige nu er de vigtigste mennesker soldaterne. Du kan se, jeg græder næsten, når jeg taler om dem, fordi jeg ved, at de mangler ting som ordentligt tøj, våben og mad. Jeg er virkelig imponeret over dem, og ærligt talt er jeg imponeret over hele nationen. Da jeg ikke mingler med folk andre steder end her, hvor de fleste mennesker er fokuseret på samme måde, er det nemmere for mig. Men når jeg befinder mig i andre omgivelser, bliver jeg syg, fordi jeg ser, at folk ikke taler ordentligt. Jeg ser ikke meget værdi i koncertaktiviteter under en krig. Jeg skammer mig endda lidt over det. Jeg deltager, fordi det er Jul, men soldaterne er ikke hjemme. Jeg deltager til påske, og jeg tænkte måske, Gud ville spare os, og vi ville ikke behøve at tage afsted til Påske, fordi soldaterne ikke længere ville have brug for det, men det viser sig, at det gør de stadigt. Så vi forbereder os på at tage ud til dem. Jeg laver quizzer med dem; jeg fortæller dem om ukrainske traditioner, stiller dem spørgsmål, og de svarer. Jeg giver forskellige præmier som varme sokker og så videre. De griner, og det er behageligt, men undskyld, i forhold til at give dem et gevær, ammunition, en fiskesnøre eller noget i den retning, ser jeg ikke noget særligt formål med det. Ærligt talt har jeg ikke rigtig lyst til at gøre det. Tror du, jeg har lyst til at synge? Jeg ville gerne synge, vil jeg sige. En uge efter fuldskala invasionen begyndte, startede vi med at væve camouflage net på tredjedagen.g. En dag kom tanken til mig, at vi skulle synge, fordi hvis fjenden kom herhen lige til os, skulle vi i det mindste synge, inden vi døde. Så begyndte vi at synge. Vi sang hver dag, meget, vi sang alt, hvad vi kunne.