EN 

In world war II, we were alone. Father died, and mother fell ill. We were three little sisters. And we’re still all here - Olga, Katya, and me. Our life was so difficult that when dad died and there was nothing to wear after the war, mom sat in the garden without warm clothes and got sick, ending up in the hospital with a serious illness. And the three of us were left alone. When mom recovered, she started working as a firefighter. Back then, women worked because there were no men. We rode horses. I was six years old when the Germans arrived. I remember a lot. How we hid in our house and walked to the end of the street when air raids happened. How the Germans found us in the cellar and wanted to shoot us. They thought we were partisans. But mostly, there were children, a couple of men with older women.
I remember that Germans lived in our apartment. My grandma, my father’s mother, served them and told them everything. Then we found out that this German knew Ukrainian. That’s when they took all the boys away. The Germans had already retreated, but our boys had to catch up with them. When they retreated, many of our neighbors’ boys were killed. We had a cow, slept on the stove, weaved straw mats to sleep on the ground.
On the morning of February 24th, our neighbors called and told us about the start of the war. In the morning, we were already on the street, and planes and rockets were flying above us. There was panic. We didn’t think the war would last so long. On the third day, my granddaughter and her children came from Kyiv, and then others followed. Three families were in the house. There were 12 of us in 4 rooms. We slept in twos or threes, on folding beds. We had little children. One girl was born in December, and the other was 3 years old. The scariest part was the explosions here. We gathered, dressed, were ready, thinking maybe it’s safer in Zhytomyr.
A missile hit a military unit near us. We all called each other. Cars started driving down the street. Everyone was going somewhere else. We thought that if the military unit and depots exploded, there could be serious consequences. Although we live 5 km from the epicenter. But for those who live nearby, windows were blown out, roofs were damaged. People from there moved to live on our street. We saw how they shot down rockets, how they flew to the neighbor city. Small children didn’t understand what had happened. We collected documents, got dressed, and waited. I never thought I’d survive two wars. I think there will be victory, but we need weapons. I read newspapers, but I don’t know if anything has changed. Everyone on our street is young - almost everyone is at war, from almost every house. It’s scary when it’s buzzing. It flies and hums. It flies low.

UA

 У війні ми були одні. Батько помер, а мама захворіла. Ми малі були три сестрі. Ще й досі живемо всі троє - Оля, Катя і я. В нас таке було життя, що як тато помер і після війни не було що одягнути, мама на городі сиділа без теплого одягу і промерзла, потрапила в лікарню з важкою хворобою. А ми втрьох залишилися самі. Коли мама одужала, то почала працювати на пожежній. Тоді працювали жінки, бо чоловіків не було. Їздили на конях. Мені було 6 років, коли прийшли німці. Багато чого пам’ятаю. Як по погребах ховалися в нас дома і в кінець вулиці ходили. Як німці нас знайшли в погребі і хотіли розстріляти. Вони думали, що це партизани. А там в основному дітвора була, пару чоловіків з жінками старшими. Пам’ятаю, як жили в нас на квартирі німці. Моя баба була - батькова мати - вона ходила за ними і все їм виказувала. А потім ми дізналися, що цей німець знав українську мову. Тоді забирали всіх хлопців. Німці вже відступили, а наших багато полягло. Набирали на передову, а вони не вміли воювати. Німці відступили, а наші мали їх наздоганяти. Коли відступали, дуже багато наших з вулиці сусідів загинуло. В нас була корова, спали на печі, плели з соломи полотна, на яких потім спали на землі. Вранці 24 лютого нам подзвонили сусіди і повідомили про початок війни. Вранці ми вже стояли на вулиці, а над нами вже літали літаки і ракети. Була паніка. Ми не думали, що війна так затягнеться. На третій день онука з дітьми приїхали з Києва, а потім і інші. Три сім’ї були в хаті. Нас було 12 чоловік в 4 кімнатах. Спали по двох - трьох, на розкладушках. Були у нас маленькі діти. Одна дівчинка народилася в грудні, а іншій було 3 роки. Найстрашніше було, коли у нас тут вибухи були. Ми збиралися , одягалися, були напоготові, думали може в Житомирі безпечніше. У нас влучили в військову частину. Ми всі дзвонили одне одному. Машини по вулиці почали їхати. Всі кудись їхали. Ми думали, що якщо підірветься військова частина, склади, то можуть бути важкі наслідки. Хоча ми живемо за 5 км від епіцентру. Але тим, хто живе неподалік, вибило вікна, скривдило криші. Звідти до нас на вулицю переїхали жити люди. Ми бачили, як збивали ракети, як летіло на сусіднє місто. Малі діти не розуміли, що сталося. Ми документи зібрали, одягнулися і чекали. Я не думала, що переживу дві війни. Я думаю, що буде перемога, але треба нам зброю. Я читаю газети, але чи щось змінилося, я не знаю. У нас на вулиці всі молоді - всі на війні, майже з кожної хати. Страшно коли гуде. Летить і гуде. Летить низько.

DK

I den anden verdenskrig var vi alene. Far døde, og mor blev syg. Vi var tre små søstre. Og vi er stadig alle her - Olga, Katya og jeg. Vores liv var så svært, at da far døde, og der ikke var noget tøj efter krigen, sad mor i haven uden varmt tøj og blev syg, og hun endte på hospitalet alvorligt syg. Og vi tre blev efterladt alene. Da mor kom sig, begyndte hun at arbejde som brandmand. Dengang arbejdede kvinder, for der var ingen mænd. Vi red på heste. Jeg var seks år gammel, da tyskerne kom. Jeg husker hvordan vi gemte os i vores hus og gik til enden af gaden, når luftalarmerne lød. Hvordan tyskerne fandt os i kælderen og ville skyde os. De troede, vi var partisaner. Men der var kun børn, et par mænd og ældre kvinder.
Jeg husker, at tyskerne boede i vores lejlighed. Min bedstemor, min fars mor, opvartede dem og fortalte dem alt. Så fandt vi ud af, at denne tysker kendte ukrainsk. Den gang blev mange naboer sendt til fronten. De blev dræbt da tyskerne trak sig tilbage. Det var tyskerne der slog dem ihjel.
Vi havde en ko, sov ved komfuret, flettede stråmåtter så vi kunne sove på jorden. Om morgenen den 24. februar ringede vores naboer og fortalte os at der var krig. Den morgen var vi allerede på gaden, mens fly og raketter fløj over hovedet på os. Der var panik. Vi troede ikke, krigen ville vare så længe. På den tredje dag kom mit barnebarn og hendes børn fra Kiev, og derefter fulgte alle de andre. Vi var tre familier i huset. Vi var 12 i 4 værelser. Vi sov to eller tre, på sammenklappelige senge. Vi havde små børn. En pige blev født i december, og den anden var 3 år gammel. Det skræmmende var, når der var eksplosioner. Vi klædte os på, var klar og tænkte måske, det var sikrere i Zhytomyr.
Et missil ramte en militær enhed nær os. Vi ringede alle sammen. Biler begyndte at køre ned ad gaden. Alle gik et eller andet sted hen. Vi tænkte, at hvis militærenheden og depoterne eksploderede, kunne det få alvorlige konsekvenser. Selvom vi bor 5 km fra epicentret. Men ved dem der boede tættere på, blev vinduer blæst ud og tagene blev beskadiget. Folk måtte flyttede til på vores gade. Vi så, hvordan de skød raketter ned, hvordan de fløj til den nærliggende by. De små børn forstod ikke, hvad der var sket. Vi samlede dokumenter, klædte os og ventede. Jeg troede aldrig, jeg ville overleve to krige. Jeg troede vi ville sejre, men vi har brug for våben. Jeg læser aviser, men jeg ved ikke, om der er sket
ændringer. Alle på vores gade er unge - næsten alle er i krig, Næsten hver familie har medlemmer i krig. Det er skræmmende, når det brummer. Det flyver og brummer. Det flyver lavt.