EN 

My name is Anastasia Nesterova. I am the coordinator of the volunteer workshop 'Our Own for Each Other,' which is primarily involved in making camouflage for the military, but we also try to fulfill various requests from the guys and help in any way we can.In general, I used to be the head of a children's center called 'Vulik' before the full-scale invasion. Now I only work online and teach a few English lessons. I couldn't fully return to work because volunteering takes up a lot of my time. I can't quit it now because it has become a priority for me. You could say I'm irreplaceable. The kids will find other teachers, but not everyone is willing to take on this role. By profession, I am an English teacher.As for my family, I have a son and three other pets. That's my family. My son is turning 14 soon. He's independent. Mom comes home just to eat and sleep. At his age, he can handle things on his own, but of course, I don't give him as much attention as he needs. He's been putting up with it for 9 years. When he was younger, he used to help a little, but kids quickly get interested and lose interest; they lack the consistency to come and help every time.What do I do to keep from losing interest? Well, I have a bunch of people who inspire me, our whole team is incredible. What we see is only half of all the people involved. There are those who work from home, operate machines to help, distribute aid - all selflessly. You understand that it's necessary, and people are waiting for it. So who else will do it?First, I learned to make nets by joining another group of volunteers, and then we started our own. Initially, we worked at the school, then at home, at my sister's, at my own home, at work during my free time - everything was intertwined. Then like-minded people joined us after the announcement, and then we already had a group of 10-15 people, because before that, it was just me. The oldest among these people is Valentina Petrovna, she's 82 years old now, and she still comes here. Then we placed an advertisement on the radio, and many girls came. So in 2016-2017, they came, and 10 people have been coming ever since. After the full-scale invasion, many people came at first; everyone was scared and wanted to put all that energy somewhere. At first, there were a lot of people, and then they started to disperse when rockets hit our school. But still, many people are joining now, and that's very heartwarming.How many nets have you already made in total? That's a pretty tough question because we make a lot of nets every day. Right now, we're making about 2.5-3 nets per day. Well, that's not much compared to what we did last year in the spring. Back then, we could make about 6-8 nets per day. If you calculate it in square meters, right now, it's about 60 square meters per day, and back then, it was about 150 square meters per day. So you can multiply that by 365 days and count, but it would still be a lot.These girls used to come systematically every week, and there were always orders, there was always a queue for these nets throughout the war. There was never a situation where we made them and no one took them because there was always such a need, and we worked and worked and worked. These are just incredible people. Work also brings its emotions when you know you've helped; it's important. And when you know you can do something because many people just talk about how bad things are. But when you actually do something, you have a feeling that you're making a difference. That you can do something. And then somehow there's no room for depression. It's a very good antidepressant.

UA

Мене звати Анастасія Нестерова. Я координатор волонтерської майстерні «Свій за свого» яка займається восновному виготовленням маскування для військових, але і поточні якісь запити від хлопців ми намагаємося закрити виконати допомогти чим можемо. Взагалі я була керівником дитячого центру центр розвитку Вулик, до повномасштабного вторгнення ми працювали, зараз працюю лише онлайн, маю декілька уроків, повноцінно не вийшла на роботу тому що дуже багато часу займає волонтерство. Зараз я не можу кинути це, тому займаюсь тим, що більш пріоритетно. Мене, як би, не можна замінити. Дітки знайдуть інших вчителів, а тут не кожен буде цим займатися. За професією я вчитель англійської мови. А щодо сім'ї, то у мене є син і ще троє домашніх тваринок.От така сім’я. Сину скоро 14. Він сам. Мама приходить додому їсти й спати. Такий вік, що він вже принципі сам собі дає раду, але звичайного я йому не додаю стільки як треба уваги. Він просто вже терпить це все 9 років. Колись, як він був менший трохи, приходив допомагав, але це діти, вони швидко загораються і швидко гаснуть, в них не вистачає такої послідовності щоб приходити і щоразу допомагати. Що я роблю щоб не гаснути? Ну в мене є купа людей якими я надихаюся, все ця наша команда така неймовірна, те що ми бачимо це тільки половина всіх людеей. Є ті, які ще по домівках беруть роботу, які машиною допомагають, розвозять допомогу, це все безкорисливо. Так ну і ти розумієш, що це потрібно, що на це чекають. А хто ще зробить? Спочатку я навчилася виготовляти сітки, просто долучившись до іншої команди волонтерів, а потім ми зробили своє, спочатку при школі, тоді дома, у сестри дома, у себе вдома, на роботі там, в позаробочий час це все плили вплітали, потім уже з’явилися люди, однодумці після оголошення і нас уже так групка з’явилася 10-15 людей, бо до того восновному була тільки я. Найдавніше з цих людей Валентина Петрівка прийшла, їй зараз 82 роки, вона зараз теж ходить сюди. Потім зробили оголошення по радіо і багато дівчат доїдналося. Так 2016-2017 року вони прийшли і дюдеей 10 з них з тої пори ходять. Після повномасштабного вторгнення спочатку прийшло багато людей, всі були налякані хотіли кудись цю всю енергію дівати. Спочатку було дуже дуже багато людей, а потім почали розїжатися, коли в нас в школу ракета потрапила. І роботи не було в людей, вони приходили, бо були вільні, потім повиходили на роботу і стало до літа менше людей, але все ж багато долучається наві зараз, що також дуже радує.   Зараз ми десь в день робимо 2,5 -3 сітки. Ну це не багато якби, в порівняні з тим, що ми робили минулого року на весні. Тоді десь 6-8 могли зробити за день. Якщо в квадратних метрах, то це десь зараз 60 квадратних метрів в день, тоді це було десь 150 квадратів за день. То можна по помножити на 365 днів і порахувати, але і до того багато. Ці дівчата приходили систематичного кожного тижня і постійно були замовлення, постійно на ці сітки була черга всю війну. Такого не було такого, щоб ми зробили і ніхто не забирав, тобто така потреба була завжди і ми працювали, і працювали, і працювали. Такі от неймовірні люди. Робота теж приносить свої емоції, коли ти знаєш про те, що допоміг, це важливо і коли ти знаєш, що ти хоть щось можеш зробити, тому що багато людей говорить: «Ой такі новини, так все погано.» А коли ти хоть щось робиш, то в тебе з’являється думка, що ти щось робиш, щоб це змінити. Що ти щось можеш. І тоді якось і немає депресії. Це дуже хороший антидепресант. 

DK

Mit navn er Anastasia Nesterova. Jeg er koordinator for frivilligværkstedet 'Vores for Hinanden', som primært beskæftiger sig med at lave camouflage til militæret, men vi forsøger også at opfylde forskellige anmodninger fra fyrene og hjælpe på enhver måde, vi kan.Generelt var jeg leder af et børnecenter kaldet 'Vulik', før den fuldskala invasion begyndte. Nu arbejder jeg kun online og underviser i nogle engelsktimer. Jeg kunne ikke vende fuldt tilbage til arbejde, fordi frivilligt arbejde optager meget af min tid. Jeg kan ikke stoppe det nu, fordi det er blevet en prioritet for mig. Du kunne sige, at jeg er uundværlig. Børnene vil finde andre lærere, men ikke alle vil påtage sig den rolle. Efter profession er jeg engelsklærer.Hvad angår min familie, har jeg en søn og tre andre kæledyr. Det er min familie. Min søn bliver snart 14 år. Han er selvstændig. Mor kommer kun hjem for at spise og sove. I hans alder kan han klare tingene selv, men selvfølgelig giver jeg ham ikke så meget opmærksomhed, som han har brug for. Han har tålmodighed med det i 9 år. Da han var yngre, plejede han at hjælpe lidt, men børn bliver hurtigt interesserede og mister interessen; de mangler sammenhæng for at komme og hjælpe hver gang.Hvad gør jeg for at undgå at miste interessen? Nå, jeg har en flok mennesker, der inspirerer mig, hele vores hold er utroligt. Det, vi ser, er kun halvdelen af alle de involverede mennesker. Der er dem, der arbejder hjemmefra, betjener maskiner for at hjælpe og distribuerer hjælp - alt sammen uden egoisme. Du forstår, at det er nødvendigt, og folk venter på det. Så hvem vil ellers gøre det?Først lærte jeg at lave net ved at deltage i en anden gruppe frivillige, og så startede vi vores egen. I begyndelsen arbejdede vi på skolen, derefter derhjemme, hos min søster, derhjemme, på arbejdet i min fritid - alt var sammenflettet. Så kom ligesindede mennesker med efter annonceringen, og så havde vi allerede en gruppe på 10-15 mennesker, fordi før det var det kun mig. Den ældste af disse mennesker er Valentina Petrovna, hun er 82 år nu, og hun kommer stadig her. Så annoncerede vi på radioen, og mange piger kom. Så i 2016-2017 kom de, og 10 mennesker er kommet lige siden. Efter den fuldskala invasion kom der først mange mennesker; alle var bange og ville placere al den energi et sted. Først var der mange mennesker, og så begyndte de at sprede sig, da raketterne ramte vores skole. Men stadigvæk tilslutter mange mennesker sig nu, og det glæder os meget.Lige nu laver vi cirka 2,5-3 net om dagen. Nå, det er ikke så meget i forhold til, hvad vi gjorde sidste år om foråret. Dengang kunne vi lave cirka 6-8 net om dagen. Hvis du beregner det i kvadratmeter, er det cirka 60 kvadratmeter om dagen nu, og dengang var det cirka 150 kvadratmeter om dagen. Så du kan gange det med 365 dage og tælle, men det ville stadigvæk være meget.Disse piger plejede at komme systematisk hver uge, og der var altid ordrer, der var altid kø for disse net i hele krigen. Der var aldrig en situation, hvor vi lavede dem, og ingen tog dem, for der var altid sådan et behov, og vi arbejdede og arbejdede og arbejdede. Det er bare utrolige mennesker.